Глава 11

Соран зустрів їх темрявою та дощем! Попри те, що годинник показував лише десяту сорок ранку, небо було важким і похмурим, наче саме місто втратило бажання бачити сонце.

Перед Джарантою та її батьками відкрилася моторошна картина.

Колись живе місто, сповнене віри, надії та сміху, тепер нагадувало примару самого себе. Вікна будинків були заколочені дошками, ліхтарі розбиті, а вулиці засипані сміттям і уламками. Десь удалині щось голосно впало, і повз них, пробіг самотній пес.

Джаранта не могла повірити власним очам.

Вони винайняли невеличке помешкання, якщо його взагалі можна було так назвати. Стіни були сирими, а дах протікав під дощем.

В цей день вони вирушили до набережної, де колись стояв величний храм.

Та храмом це місце тепер назвати було важко.

Перед ними височіли лише руїни. Дах давно обвалився, а посеред єдиної вцілілої стіни ледь проглядалося брудне зображення. Там, де колись дзюркотів фонтан, стирчав дивний предмет.

Підійшовши ближче, вони зрозуміли, що це спис.

Стародавній спис, прикрашений символами фаз Місяця.

— Хто міг залишити його тут?.. — тихо прошепотіла Джаранта.

Озирнувшись, вони помітили чоловіка, який стояв навколішки перед стіною з величезною чорною плямою. Він плакав і щось безупинно шепотів, але слів було не розібрати.

— Що ви тут робите?!

Раптом пролунав жіночий голос.

Усі обернулися.

Перед ними стояла постать у довгому чорному плащі з накинутим каптуром.

— Негайно йдіть звідси. Це місце небезпечне.

— Зачекайте, — заперечила Джаранта. — Я подолала довгий шлях, щоб побачити цей храм. І не збираюся йти, доки не дізнаюся, що тут сталося. Чому це місце так дивно мене кличе? Хто ви?

Жінка мовчала кілька секунд.

— Називайте мене Хранителькою храму.

— Якщо ви Хранителька, то чому дозволили цьому священному місту занепасти?

Жінка лише гірко всміхнулася і вказала на чоловіка біля стіни.

— Подякуй йому. Якби не він, усе могло скластися інакше.

Джаранта підійшла до незнайомця й обережно поклала руку йому на плече.

І в ту ж мить світ навколо зник.

Перед очима замиготіли чужі спогади.

Вона побачила натовп, що трощив храм. Людей, які кидали каміння, ламали святині та кричали від ненависті. А на трибуні стояв цей чоловік і щось вигукував натовпу.

Видіння урвалося.

— О ні… Що ж ви наробили?.. Навіщо?..

Чоловік повільно обернувся.

Його очі були сповнені нескінченного болю.

— Доню… Це ти?

Джаранта завмерла.

— Скільки років я звинувачував себе у твоїй смерті… Скільки років…

— Натара…

Він обійняв її й розридався.

Батьки Джаранти стояли приголомшені, не розуміючи, що відбувається.

А вона лише лагідно гладила його по волоссю.

— Ти не винен… Досить. Ти вже достатньо покарав себе.

У цей момент до них підбігла жінка.

— Алане! Алане, ти тут!

Побачивши Джаранту, вона зніяковіла.

— Пробачте його… Відтоді як ми втратили доньку, він щодня приходить сюди. Щодня плаче й звинувачує себе.

Джаранта підняла голову.

Її голос луною рознісся над руїнами.

— Якщо він винен, то вже спокутував свою провину. Я звільняю його. Звільняю від болю. Звільняю від провини.

Раптом спис спалахнув срібним світлом.

Із нього вирвалася сяюча сфера.

Вона повільно підлетіла до Алана й увійшла просто в його груди.

Чоловік здригнувся.

А потім знову заплакав.

Але цього разу — від полегшення.

Навколо запала приголомшена тиша.

Лише кіт Тагір ходив колами навколо Джаранти та задоволено муркотів.

Наступного дня до руїн храму прибули робітники.

Вони почали розчищати територію та готуватися до відновлення святині.

Та коли один із них спробував витягнути спис із землі, сталося дивне.

Спис піднявся лише на мить.

А потім із неймовірною силою потягнув чоловіка донизу.

Ледь не розчавивши його.

На допомогу кинулися інші робітники.

Але результат був той самий.

Наче невидима сила притискала спис до землі.

Саме тоді повз проходила Джаранта разом із Тагіром.

Побачивши метушню, вона підбігла ближче.

— Дозвольте допомогти.

Не вагаючись, вона схопила спис.

І в ту ж мить її очі спалахнули срібним сяйвом.

Джаранта застигла.

Немов поринула в глибокий транс.

Минуло кілька хвилин.
До неї підбігли Хранителька храму, батьки, Тагір і десятки зацікавлених перехожих.

Раптом дівчина випустила спис із рук.

І без свідомості впала на землю.

А тоді сталося те, від чого кров холола в жилах.

Хранителька храму раптом почала змінюватися.

Чорний плащ розчинився у сріблястому світлі.

Перед усіма стояла молода жінка неймовірної вроди.

Сорана.

Тагір вигнув спину.

Його тіло огорнуло сяйво.

За кілька секунд на місці кота вже стояв чоловік із довгим волоссям і густою бородою.

Тієї ж миті й робітники змінилися.

Їхній одяг зник, поступившись місцем стародавнім шатам, а очі вкрили дивні пов’язки.

Джаранта лежала непритомна на руках Сорани.

Богиня дивилася на неї, не в змозі стримати сліз.

Після довгих років розлуки вона знову тримала в обіймах свою другу половину.

І не могла повірити, що це сталося насправді.
У цей день сонце вперше за довгий час знов зійшло над Сораном!!!