Глава 10

Сорана дивилася на сферу — її обличчя осяювала широка, майже дитяча усмішка. Не дочекавшись кінця видіння, вона підвелася, взяла свій посох і вже хотіла йти, але Муранда зупинила її.

— Куди ви, богине? — обережно спитала вона.

— До своєї половини… — здивовано відповіла Сорана.

— Не можна. Вона має довести, що за силою дорівнює вам! — наполягала Муранда.

— Але як? Вона ж її частинка, отже, вже рівна! — втрутився Томір.

— Ні. Вона мусить це усвідомити і пройти свій шлях, — твердо сказала Муранда.

— Але як це можливо? — розгублено запитала Сорана.

— Ваш посох, — Муранда вказала рукою. — Ви самі знаєте, яка в ньому сила. Його можуть тримати лише двоє — ви та ваша частинка. Але є проблема: вона не пам’ятає вас. Більше того, вона навіть ніколи не чула про вас. І лише доторк до посоха може повернути їй усе… Але для людини це може бути небезпечно. Без підготовки.

— І що ж робити? — задумався Томір.

— Це має вирішити Сорана, — сказала Муранда і разом із мудрецями зникла в тиші коридорів.

Богиня й Томір ішли довгим напівтемним коридором, де світло ніби текло зі стін. Раптом Сорана зупинилася і різко обернулася до нього.

— Томір…

— Так?

— Ти підеш до Джаранти. І станеш її другом. Я залишу посох у місці, де він чекатиме свого часу. Коли настане момент — він з’явиться. Ти ж до її повноліття будеш поруч, навчиш її, підготуєш… і одного дня все станеться так, як має статися.

Томір не встиг нічого відповісти. Простір зламався, ніби тканина, і його просто викинуло крізь портал.

Він впав у дивному тілі — маленькому, беззахисному — посеред темного лісу.

— Та що це таке… я нічого не бачу… Гей! Хтось є?! Допоможіть! — закричав він, але ліс ковтав його голос.

І раптом він почув кроки. Чийсь теплий, людяний голос.

— А це ще хто в нас такий? — мовила жінка. — Подивіться тільки… які жорстокі люди могли викинути такого маленького, ще майже новонародженого кошеня ?

— Кошеня?! Серйозно?! Дякую тобі, Сорано… цього я точно не очікував… — пробурмотів Томір.

Жінка, Хариса, принесла його додому і поклала в руки Джаранті.

Щойно дівчинка взяла його на руки, її ніби пронизало тихим розрядом світла. Щось усередині ледь чутно здригнулося, ніби двері в інший світ на мить відчинилися… і знову зачинилися.

Відтоді Джаранта не розлучалася з котом. Вона носила його всюди — навіть до школи. Годувала просто на уроках, чим неабияк дратувала вчителів. Але щоразу, коли вона починала говорити впевнено й щиро, їй дозволяли залишити його поруч.

Вона назвала кота Тогір — «захисник».

Час плинув швидко, ніби вітер над полем, і вони росли разом.

Аж одного вечора, коли Джаранта сиділа за уроками й не могла розв’язати задачу, Тогір раптом тихо підказав їй відповідь. І вона була правильною.

Коли перша хвиля здивування пройшла, дівчина повільно підняла погляд. Перед нею вже був не маленький кіт, а великий чорний звір із сяючими смарагдовими очима.

— Ти… говориш? Чи це мені здається? Мабуть, я просто втомилася… випускний клас, я боюся, — прошепотіла вона.

— Здається? — засміявся він. — Якщо б я був вигадкою, я б і поводився як тінь. А я цілком справжній.

Він м’яко потерся об її ногу, ніби завжди був поруч.

Джаранта не злякалася. Навпаки — ніби десь глибоко всередині вона чекала цього моменту.

Вона спокійно погладила його і повернулася до зошита, ніби все це — найприродніше у світі.

Вони багато говорили. Тогір розповідав їй легенди — про богиню Місяця, про часи, коли ніч була іншою, і про те, чому Місяць зник з неба.

Щовечора вони сиділи на балконі й дивилися в той бік, де колись світило нічне світло, ніби воно все ще могло повернутися, якщо достатньо сильно повірити.

Одного разу Джаранта підійшла до матері й тихо спитала:

— Мамо… що таке Соран?

Жінка здивовано підняла брови:

— Соран?… колись це було велике місто. Там був храм богині Сорани. А чому ти питаєш?

— Не знаю… — дівчина задумалася. — Після випускного давай поїдемо туди з татом. Я хочу побачити це місце. Мені здається… я маю там бути.

Вона стояла біля вікна й дивилася в темряву, де ніби мала б світитися втрачена луна.

— Це не найкраща ідея, — тихо сказала мати.
—  Місто занурене в темряву. Там ніколи не сходить сонце… після того, як якийсь чоловік наказав зруйнувати храм богині, воно згасло. І з того часу місце стало небезпечним.

Ці слова вдарили в серце Джаранти, як холодний вітер.

— Зруйнували?.. Чому?.. — її голос затремтів.

— Я не знаю, дитино…

Вона зробила крок уперед.

— Влітку я закінчу школу. І ми поїдемо туди. Я вже вирішила.

Мати не змогла заперечити — в очах доньки горіло щось тихе, але непохитне… ніби сама пам’ять про забуте світло.