Глава 7

Натара з мамою повернулися додому під ранок. У передпокої їх зустрів Алан. Він не був у шаленстві — він просто довго дивився на них, а потім мовчки пішов до кімнати й зачинив двері. Але Аніра розуміла: йому зовсім не сподобалося, що вони були на святі.

Так було все життя — за щось хороше Анірі завжди доводилося платити. Плата проявлялася у суворому погляді чоловіка, у його невмінні правильно приймати події. Він не просто маніпулював — він був отрутою, що отруювала все існування.

І звір це знав. Він відчував це. Він чекав, коли Алан зможе переконати Аніру… щоб звір нарешті отримав те, чого прагнув — душу Натари.

«Що ж ти за людина така, Алан?..» — думала Аніра, стоячи біля вікна, в якому виднівся лад і перші промені сонця. Але навіть вони не могли освітити темряву в його душі.

«Кому ще богиня дасть свою милість і особисто оберігатиме нещасну дитину?.. Але твоя впертість… вона в тисячі разів болючіша й важча. Вона важча за те намисто, одягнене на нещасного, який ніс свій тягар… І твоє его… твоє кляте его, яке жодного разу тобі не допомогло і не врятувало… Невже так і будеш ти блукати в темряві, не бачачи істини? Адже вже все місто знає, хто цей звір і хто оберігає…»

Так і минув день — у тиші й темряві.
Алан тихо підійшов до Аніри й ледве чутно промовив:

— Пробач… пробач мене, Аніро… Я був сліпим. Я справді не зміг побачити, що саме велика Сорана врятувала нашу доньку сьогодні на набережній… Я був сліпий і глухий до істини…

Він обійняв дружину. Аніра розгублено завмерла — їй не вірилося, що чоловік нарешті прозрів.

— Справді?.. — заїкаючись, прошепотіла жінка, витираючи сльози.

Алан дивився на неї та усміхався.

— Справді, люба… справді. Не одразу ж я зрозумів, що вона не богиня… а звичайнісінька шахрайка! Такий спектакль вигадати — воістину великий маг і режисер! Взяти хвору невинну дитину й так брудно використати її у своїх іграх… От тільки не можу зрозуміти, як вона створила того звіра! Це ж геніально! Її треба познайомити з моїм другом-режисером — він буде у захваті! Секта… неймовірна секта великої Сорани…

Алан говорив солодко, майже насолоджуючись кожним вимовленим словом.

Аніра в жаху відсахнулася від чоловіка. Ноги більше не тримали її, і вона безсило опустилася на диван. Вона дивилася на кохану людину… і бачила перед собою суцільну темряву.

А далі сталося те, що перевернуло все з ніг на голову в місті Соран.

Алан налаштував проти Сорани все місто. Темрява його слів, мов хвороба, заражала людей. Вони протестували, кричали, обурювалися. І найстрашніше — Алан діяв розумно. Він вирішив “викрити” подвиг Сорани, коли та пронизала звіра списом.

Стоячи на імпровізованій сцені посеред площі, Алан підняв руку, а поруч із ним стояв худорлявий чоловік у темному плащі.

— Пані та панове! — голосно промовив Алан. — Це великий обман! А цей чоловік — фокусник. Я даю йому слово!

Поки фокусник пояснював, як нібито був створений той “трюк”, натовп гудів від люті й недовіри. Люди кричали, сперечалися, вимагали правди.

А потім сталося те, від чого темрява накрила весь світ.

Натовп розгромив храм Сорани.

Священні статуї падали на землю, мармур тріщав під ударами, а вогонь пожирав стародавні стіни. Та цього людям здалося замало. На набережну зносили все, що символізувало богиню: прапори, прикраси, картини, книги. Кілька днів палали величезні багаття, і чорний дим застилав небо над містом.

А згодом… сонце не зійшло.

Світ занурився у неприродну темряву.

І Сорана, розгнівана та зранена людською зрадою, відвернулася від людей, зачинившись у своєму палаці.