Глава 6

Після того як Сорана зникла, а Натаара побігла в обійми матері, місто ще довго перешіптувалося, не вірячи власним очам. У повітрі стояв гул голосів, змішаний із шумом хвиль, що накочувалися на берег.

— Вона допомогла цій маленькій дівчинці…
— Це сама богиня втрутилася… але хто був той звір? І чи справді все це сталося?
— Богиня допомогла їй… але чому?

Ці слова перепліталися з музикою вечора, ніби самі хвилі повторювали їх знову і знову.

І раптом із натовпу вийшла Муранда. Її голос пролунав так, що одразу заглушив усі розмови:

— Сьогодні, на честь свого дня народження, богиня прийме кожного і вислухає всіх у храмі!

Після цих слів натовп ніби зірвався з місця. Люди рушили хвилею — хтось біг, хтось штовхався, хтось плакав від хвилювання. Дорога до храму була заповнена так, що черга розтягнулася на п’ять вулиць.

Усередині храму не було де сісти. Повітря тремтіло від напруги, свічки горіли, відкидаючи золоті тіні на стіни. Сорана сиділа на троні так, ніби сама тиша світу зібралася навколо неї. Її образ здавався не людським — ніби вона зійшла з небесного полотна.

Поруч стояв Томір, уважний і мовчазний, готовий виконати будь-який наказ. З іншого боку — Муранда. Далі, трохи осторонь, стояла Аніра з Натараю. Дівчинка тихо сиділа, слухаючи, як один за одним люди підходять і отримують благословення.

Тієї священної ночі багато сердець змінилося.

Але раптом, коли черга вже майже стихала, крізь натовп прорвався чоловік. Він був дорого одягнений, але його обличчя було спотворене від страху. Він упав на коліна просто перед Сораною і розридався.

Це був Апнір — один із найбагатших людей міста, відомий тим, що щедро роздавав своє золото бідним, будував лікарні та безкоштовні їдальні. Його поважали майже як святого серед багатіїв.

— О Сорано… — голос його тремтів. — У мене сталося лихо! У мене вкрали моє золото… п’ятдесят скринь! Я більше не зможу допомагати людям! Прошу тебе, поверни його… як я тепер даруватиму добро?

У залі запанувала тиша. Навіть свічки, здавалося, горіли тихіше.

Сльоза скотилася по щоці Сорани. Вона повільно підвела погляд і кивнула Томіру:

— Знайди це золото. Чого б це не коштувало.

Минуло трохи часу — і за годину Томір разом із людьми справді повернув п’ятдесят скринь. Ніхто не міг повірити своїм очам. Люди шепотілися, хтось опустився на коліна, хтось почав молитися.

Апнір знову впав перед Сораною:

— Богине… дякую тобі… але благаю — захисти моє золото, щоб його більше ніхто не вкрав!

І тоді сталося те, від чого зал завмер.

Сорана підняла своє спис-копіє. На його вершині сяяв знак повного місяця. Вона спрямувала його на скрині — і раптом із місячного символу вирвалася срібляста сфера. Вона закрутилася у повітрі, поглинаючи одну за одною всі п’ятдесят скринь.

Світло стало сліпучим. Коли воно згасло, на долоню Сорани повільно опустилася маленька прикраса — витончене намисто, ніби згусток самої місячної енергії.

Вона спокійно наділа його на шию і сказала:

— Ніхто не посміє зашкодити твоєму ділу. А твоє золото тепер буде спочивати під моїм захистом — біля мого серця.

Натовп вибухнув оплесками. Люди кричали її ім’я, дехто плакав від захвату.

Муранда підняла руку і гучно виголосила:

— Віднині Сорана буде знана як Софара! Та, що охороняє золото світу!

І знову зал наповнився вигуками.

Та раптом, ніби сама доля захотіла продовження випробування, у храм вбіг ще один чоловік.

Він був блідий, розгублений, дихав уривчасто. Його одяг був дорогий, але виглядав зім’ятим, ніби він біг без зупину. Він кинувся вперед і впав просто до ніг Сорани.

Це був Парайн — скупий і жорстокий багатій, який усе життя тримав своє золото під замком, не довіряючи навіть тіні. Він не будував лікарень, не допомагав бідним — лише рахував і охороняв свої скарби.

— Сорано! — захлинувся він. — У мене… у мене вкрали шістдесят скринь золота! Знайди його! Поверни мені!

Сорана мовчки кивнула Томіру. Але цього разу все було інакше.

Коли золото знову повернули, Парайн не плакав від радості. Він тремтів. Його очі горіли не вдячністю, а страхом втратити ще щось.

— Богине… — прошепотів він, хапаючись за її одяг.
— Захисти його… зроби так, щоб ніхто й ніколи не міг його вкрасти…

І тоді Сорана повільно підняла очі.

У залі стало холодно.

Вона знову торкнулася списа. Але цього разу світло було темнішим, глибшим — як ніч без місяця. Із символу знову вирвалася сфера, але вона не була легкою.

Вона опустилася на руку Сорани, важка, як сама жадібність.

Вона підійшла до Парайна і власноруч наділа йому намисто.

— Ти хочеш, щоб твоє золото ніхто не торкався? — тихо сказала вона. — Тоді воно буде твоїм тягарем.

Намисто одразу стало важким. Парайн здригнувся — ніби на його шию повісили камінь. Він зігнувся, ледве стоячи на ногах.

— Це буде тривати шістдесят днів, — продовжила Сорана. — Кожен день ти носитимеш цей тягар. І лише коли ти зрозумієш, що таке справжнє багатство — він стане легким.

Парайн, ледве дихаючи, вийшов із храму, вже не думаючи про золото, а лише про те, як зняти з себе цей невидимий тиск.

У храмі знову стало тепло.

Свято продовжилося до глибокої ночі. А до самого ранку люди приходили, щоб отримати благословення Сорани — тієї, що бачить не лише золото, а й серце, яке його тримає.