Глава 5

Щоб помститися чоловікові, Аніра обрала для життя саме місто Соран — місто, де на головній площі височів храм Сорани.
Двадцять вісім днів вони мали жити саме в цьому храмі.

Усю дорогу, усі три дні подорожі, жінка молилася богині. Просила її берегти доньку й не тримати зла на Алана.

А Сорана сиділа на своєму троні.
Вона все знала. Усе чула. Усе розуміла.

Поруч стояв Томир. Він теж  дізнався про те, що сталося.

— Томире… поки я займатимуся справами, я хочу, щоб ти був біля Натари. Не спускай з неї очей. Стань її найсильнішим захистом. І, будь ласка… бережи її від Алана.
З ним я розберуся сама.

— Хай буде так, як ви накажете, богине. Я все владнаю. Не відійду від неї ні на крок. Але… де вони тепер житимуть?

Сорана ледь усміхнулася.

— Томире… найцікавіше в тому, що я сама підштовхнула Аніру до думки жити з Натарою саме в Соранi. У моєму храмі.

Томир голосно розсміявся.

— О богине… ваш гумор воістину величний! Треба ж було таке вигадати!

— Тут я зможу оберігати Натару до її повноліття. А далі… нехай буде, як судилося. Вона сама зробить свій вибір.

Поїзд прибув на перон.

Вокзал гудів голосами, запахами, кроками втомлених мандрівників.

Коли родина вийшла до міста й під’їхала до храму, Алан, щойно виліз із прольотки, одразу закричав:

— ЩО?! Соран?! Аніро, ти збожеволіла?! Як ти могла?!

Поки чоловік мало не зривав голос від люті, до них підійшла сама Муранда.

— Вітаю тебе, Алане.

Він подивився на жінку почервонілими від злості очима.

— Це твоїх рук справа?!

— Алане, заспокойся… Твоїй доньці стало краще. Але, повір, ненадовго.
До речі, познайомся — це Томир.

До них підійшов молодий чоловік і низько вклонився.

— Вітаю вас у Соранi — великому місті, яке Сорана звела першим. Саме тут вона побудувала свій храм. Дозвольте провести вас до кімнат.

Взявши речі, вони рушили всередину храму.

Лише Алан залишився стояти нерухомо.

Аніра озирнулася й покликала чоловіка, але він дивився в одну точку, ніби закам’янів.

Муранда веліла їм іти за Томиром, а сама підійшла до Алана.

— Щось не так?

— Ще б пак не так! Ви запудрили мізки моїй дружині й змінили наш шлях! Ми сіли на потяг до Дапрана, то як опинилися в Соранi?!

Муранда лише байдуже махнула рукою.

— Іди, куди хочеш. Ти вільна людина. Але твоя дружина й донька поки житимуть тут. А ти краще пошукай роботу замість того, щоб сперечатися.

Сказавши це, вона пішла слідом за іншими.

Томир провів Аніру та Натару до невеликої кімнати.

— Ось тут ви житимете, поки Алан не знайде вам дім. Ласкаво просимо.

— Дякую, Томире… ми дуже вдячні. Сподіваюся, Натарі не стане гірше…

— Їй не стане гірше, якщо Алан перестане впиратися й допоможе нам, — спокійно мовила Муранда.

Дівчинку зацікавив сокіл.

Вона несміливо підійшла до Муранди.

— А можна його погладити?

Жінка усміхнулася й посадила птаха Натарі на плече.

— Це Пильне Око. Він бачить усе й доповідає самій Сорані. Можеш передати їй щось через нього.

Дівчинка гладила сокола по пір’ю.

— Будь ласка… передай Сорані, щоб вона не сердилася на тата. Він просто заплутався…

Після цих слів у кімнаті запала тиша.

Щоб розвіяти напруження, Томир вирішив показати їм храм.

Вони йшли довгими коридорами, минали залу, де готували їжу, а потім опинилися у величезному головному залі.

Посередині стояла чаша бажань і кам’яні чаші для обмивання рук.
На стінах були зображені фази місяця й сама Сорана на троні.
Навпроти сяяло велике вітражне вікно, крізь яке колись світило повне місячне сяйво.

Натара була в захваті.

Вона підбігла до зображення богині й притулилася до нього.

— Вам би краще залишитися тут до її повноліття, Аніро… — тихо сказав Томир.

— Я й сама цього хочу… але чи дозволить Алан…

Жінка болісно зіщулилася.

— Розслабтеся, Аніро. Тут ви в безпеці. Сорана не дасть вас образити.

— Знаю… але мені здається, що все це не закінчиться добре…

Поки Аніра й Томир говорили, Муранда розповідала Натарі про Сорану.

— А чому саме я?.. І що це за хвороба?.. Я можу померти?

— Ні. Сорана не дозволить тобі померти. Вона врятує тебе. Адже ти — її половина.

— А коли тобі  виповниться вісімнадцять..
Тоді ти підеш до неї. Ви возз’єднаєтеся й засяєте у світлі місяця. І саме після вашого єднання місяць знову зійде над світом.

— А чому його немає? Чому вона пішла з небес?..

Муранда важко зітхнула.

— Це надто болюча історія… Твоє минуле втілення мало не знищило Сорану, уклавши угоду зі Звіром і дозволивши йому поглинути себе. Сорана розгнівалася й покарала його. Тепер він навіки ув’язнений у Галаді…

Жінка замовкла.

— Як же Сорана плакала тоді… Сто днів на землі не припинявся дощ. Волдин був для неї всім…

Муранда більше не змогла говорити.

— Давай змінимо тему. Хочеш скуштувати улюблену страву Сорани?

Дівчинка радісно закивала.

Так минали дні.
Тижні летіли один за одним.

Натара навчалася у мудреців, а Муранда стала її наставницею.

Поки одного дня не з’явився Алан.

Він знайшов невеликий будинок і роботу електриком на заводі.

Муранда довго не хотіла їх відпускати, але мусила.

Та щойно родина переїхала, дівчинці знову стало гірше.

Спочатку повернувся жар.
Потім вона знову почала бачити Звіра.

Тепер це була вже не тінь.

Натара плакала ночами й боялася спати без світла. Ліки Муранди допомагали лише ненадовго.

Одного разу, коли батьків не було вдома, Томир покликав Сорану.

Вона підійшла до дівчинки й повісила їй на шию невеликий синій кристал.

— Носи його. Не знімай. Якщо Звір з’явиться — поклич мене.

І зникла в срібному пилу.

Після цього Натарі стало легше.

Вона знову почала ходити до місцевої школи, де викладала Муранда.

Аніра приховувала кулон від чоловіка, бо знала: якби Алан його побачив — зірвав би негайно.