Глава 2

Усю ніч Сорана сиділа й роздумувала.

З одного боку, вона не могла залишити свою аскезу. З іншого — в ній жевріла дивна, майже забута цікавість: невже її друга половина справді відродилася? Невже вона знову зможе стати цілісною… і знову світити?

Але той вогонь радості, що почав було розгоратися в її серці, повільно гасили сумніви. Вони, мов тіні-привиди, кружляли навколо полум’я і шепотіли:

— Згадай, що було минулого разу… Ти справді знову хочеш через це пройти?

— Якщо все повториться, як із Волдіном, невідомо, скільки років піде на відновлення…

Сорана закрила обличчя руками, намагаючись зосередитися на внутрішньому вогні, що ще ледь тлів у ній.

І раптом крізь усі ці голоси вона почула рик.

Такий страшний, що по шкірі пробігли мурашки, а звична спальня ніби потемніла й стала чужою, мертвою.

Почувся голос:

— Ну що… знову відійдеш убік?

— Дивись… вона стане моєю!

І знову рик.

Сорана різко підвелася, стискаючи посох.

— Ах ти ж…

Вона миттєво зрозуміла, яка саме сила звернулася до неї.

Не вагаючись більше ні секунди, вона рушила до виходу.

Довгим коридором вона йшла впевнено. Замість стін тут були арки, крізь які відкривався безмежний космос зі зорями. Вітер розвівав її плащ і капюшон.

Коридор вів просто до тронної зали.

Біля дверей вона зупинилася.

Три роки… а може й більше вона не входила сюди.

Вона відчинила двері — і перед нею розкинувся тронний зал. Посередині знову стояв фонтан, по боках — дивани, а трохи далі, на підвищенні, її трон із срібла, прикрашений зображенням Місяця.

Сорана повільно підійшла, поставила посох і сіла на трон.

І в ту ж мить космічні енергії почали стікатися до неї, кружляючи навколо, немов прокидаючись разом із нею.

Томір, який спав, раптово прокинувся — ніби щось глибоке покликало його. Він не повірив власним відчуттям.

Орден мудреців із пов’язками на очах вийшов зі своєї медитації.

Війни, що точилися в світі роками, раптово зупинилися.

У місті Лунна Затока знову зранку зійшло сонце — ніби вперше за довгий час по-справжньому.

До тронної зали почали заходити всі.

Двадцять дев’ять мудреців. Попереду — Муранда з соколом на плечі.

Разом із ними був і Томір. Він дивився вперед і широко усміхався — вперше за довгий час так щиро.
Коли всі розсілися, у залі запанувала тиша, така глибока, що здавалося — навіть космос за арками затамував подих.

Сорана повільно підвела погляд і сказала:

— Зібравши вас тут і освітливши ваші обличчя, я змушена вас попередити: ми зіткнулися зі страшною силою. Вона не просто обирає жертву… вона хоче вбити мене. І тим самим посіяти сумнів у серцях людей та огорнути цей світ вічною темрявою.

Вона перевела погляд на Муранду.

— Та сила, яку ви бачили… — продовжила вона, — це не що інше, як великий джерело всіх бід у Всесвіті. І ім’я йому — Іксара.

По залі прокотився шепіт. Потім — приголомшене мовчання.

Усі завмерли.

А Томір раптово опустився на коліна:

— Що нам робити… якщо він дістанеться до вашої половини? Тоді все зникне… усе зникне! І головне — хто її захистить?..

— Відповідь на це є лише у Муранди, — спокійно сказала Сорана.

Муранда підвелася, і її голос затремтів:

— Так… є вихід. Ви, Сорано, повинні допомогти їй. Ви маєте бути поруч із нею.

Вона зробила паузу, ніби збираючись із силами.

— Але пам’ятайте: батько Натари дуже розгніваний. Він працює день і ніч, як він думає, щоб вилікувати свою доньку… але він не розуміє істини. Його розум давно захопив цей звір.

Тільки щира молитва двох батьків може врятувати її…

Муранда опустилася на коліна:

— Я благаю вас, богине Місяця… захистіть її від цього звіра. Будьте поруч у години небезпеки. Пронзьте темряву своєю стрілою!

Сорана підвелася і допомогла Муранді піднятися.

— Звичайно… я допоможу їй. Звичайно. Мій світ знову буде горіти!

І в цей момент один із мудреців підвівся й сказав слова, від яких у всіх похололо всередині.

Це був Фарон — старий мудрець, чий голос завжди звучав як вирок.

— Але, Сорано… ви не зможете вбити звіра. Не зможете — навіть після возз’єднання. Це під силу лише вашим дітям.

У залі пролунав загальний подих жаху.

Томір, який і так ледве стояв на ногах, просто впав на підлогу.

— Але як… як це можливо? Невже сила Місяця безсила перед ним?..

Фарон похитав головою.

— Зрозумійте, Томіре… це не просто звір. У ньому зібрана вся злість цього світу. Світла Місяця буде недостатньо.

Він низько вклонився богині.

— Дозвольте нам піти. Наш орден радий, що ви знову на троні.

Усі мудреці схилили голови й один за одним вийшли із зали, залишаючи Сорана і Томіра наодинці серед тиші, що знову стала надто глибокою…