Вступ!

Ніч густим, липким туманом лягла на портове місто Місячна Затока. Ось уже три роки його жителі не бачили місяця в небі. Через це в нічні години небо й море зливалися в одну суцільну чорну пляму — моторошну й безкраю.

Місто тихо спало, поринувши у сни, і лише порт працював без перепочинку, пульсуючи вогнями та гуркотом, наче один гігантський залізний організм.

Саме в цьому порту, не шкодуючи себе, працював батько нашої героїні Натари — Алан. Він працював на виснаження, хапався за будь-яку зміну, але заробленого все одно не вистачало, щоб вилікувати дивну й страшну недугу доньки.

У цієї хвороби навіть не було назви. Ні лікарі, ні імениті професори не змогли її розгадати, тому в медичних картках їй дали сухе ім’я — «Х».

Лише дорогі закордонні ліки могли підтримувати життя в маленькому тілі, але через постійну нестачу грошей батьки могли рятувати дівчинку лише виснажливими крапельницями та уколами, які приносили полегшення ненадовго.

У кабінеті головного директора порту раптом пролунав телефонний дзвінок.

Дзвонила Аніра — дружина Алана.

Крізь глухі ридання вона благала відпустити чоловіка додому: Натару знову била жорстока лихоманка, і від шаленої температури дівчинка почала бачити щось дивне у порожній кімнаті…

Забувши про все на світі, Алан вискочив на вулицю, найняв першу-ліпшу прольотку й уже за чверть години вбігав до будинку.

 Натара лежала з мокрим компресом на чолі. Сивий лікар саме закінчував щось поспіхом записувати у свій блокнот.

Сховавши ручку, він важко зітхнув, кивнув батькам і мовчки вийшов, залишивши Алана та Аніру наодинці з їхнім горем.

Жінка безсило притиснулася до грудей чоловіка, заливаючись сльозами.

— Алане… невже виходу немає? Невже ми зовсім нічого не зможемо зробити, щоб урятувати нашу крихітку?!

Алан зазирнув у її повні розпачу очі, і його обличчя скам’яніло.

— Ні, Аніро. Я не дозволю нашій доньці зникнути. Навіть якщо заради цього доведеться вдатися до найстрашніших заходів.

— Алане… давай усе ж звернемося до Сорану? — прошепотіла вона, склавши руки в благанні. — Вона має врятувати нашу малу… Вона ж завжди…

— Досить! — криком обірвав її чоловік, і цей звук луною відбився від стін. — Ніколи в житті я не звернуся до тієї, яка за першої ж нагоди просто закрилася від людей і забрала з неба єдине джерело світла! Якби вона справді хотіла допомогти — допомогла б. Але вона навіть на твої щоденні молитви не відповідає! Я більше не вірю в казки. Досить. Відсьогодні в цьому домі буде лише реалізм і правда, а не міфи! Я сам урятую свою доньку, чого б мені це не коштувало!

Очі Алана палали шаленим гнівом.

Відтоді як Сорану — колись найшанованіша богиня Місяця — втратила свого коханого Волдина й пішла у тисячолітню медитацію, Місяць повністю зник із небосхилу.

Люди залишилися наодинці з нічним мороком.

Тепер вони могли спілкуватися з богинею лише подумки, посилаючи молитви в порожнечу, або через Орден мудреців із заплющеними очима.

Та навіть ці провидці останнім часом не могли дати відповідей на питання, які мучили людство.