Розділ 14. Нове життя

-Ей, поверни мою палку!

-Ні за що! Вона тепер моя!

Незважаючи на всі ті обставини що сталися, ми все ще залишаємося дітьми.

-Так, сьогодні ми знову відправляємося в бібліотеку, часу у нас не багато, тому хто хоче – збирайтеся.

Час бібліотеки – мій улюблений. З того самого дня пройшов рік, за цей час ми з Фрішем стали найкращими друзями, як брати.Також я дізнався що у мене є здібності до навчання, що помітила і Зана. Вона мені запропонувала спробувати поступити в школу Роуран, а за все інше вона потурбується. Хоч вона мене і обманула, але не знаю чому, більше вона ніколи нікого не обманювала, а за той день і згадувати не хоче.

-Фріш, йдеш зі мною?

-Звісно, але знову ти набереш книг, доки я лиш одну.

Шкільну програму я вже пройшов, тому я не хотів поступати в школу, але дізнався що саме в школі Роуран є найбільше можливостей для отримання грантів. Отже, я вирішив що так, я буду поступати.

-Всі швиденько сідаємо в машину!

-Сьогодні багато їдуть.

-Ага.

Нас завжди везуть машиною, але цього разу на диво – багато людей.

-Ай!

-Ой, вибач, я тебе не помітив.

Зухвалий погляд обійшов мене зверху вниз. Я знаю що я зовсім малого зросту для свого віку, але не настільки!

-Наступного разу очі собі роззуєш.

-Як ти..!

-Так, тихо! Діти! Сіли, а то нікуди не поїдемо.

Подорож була довгою, всі штовхалися, дьоргалися, але врешті-решт ми приїхали.

-Всі по черзі заходимо. Будьте чемні!

Нарешті мої книги, мої знання! Зараз це те, на що я можу відволіктися від зовнішнього світу та проблем.

-Чому ця книга так високо?

-Тобі допомогти?

Мила дівчина, яка висока!

-Так, будь-ласка.

-Тримай!

Її ніжна посмішка, яка заставила мене завмерти. Чому вона так нагадує мою маму? Не можу дивитись! Я обернувся і втік в інший бік бібліотеки.

-Дивний якийсь, ну пішли Мілка, нам ще треба в магазин зайти.

І так ми більше не побачимось, не звертай уваги на неї. Та і взагалі, вона зовсім не схожа на маму.

-Лоренс, що це було?

Грайливий голос Фріша все казав за себе.

-Нічого, до чого ти це?

-Що ти придурюєшся? Закохався?

-Ти що?! Я її вперше бачу.

-Любов з першого погляду! Як романтично!

-Та йди ти! Не неси нісенітниці!

Я і закохатись? Точно ні, єдине в що я закоханий – це наука.

-Зараз єдине що мене цікавить – це лінійна алгебра.

-Фу, який ти скучний.

-Сам такий!

-Хлопці, тихіше!

Дівчата сміялися, дивлячись на нас. Як же я надіюсь, що вони не чули нашу розмову!

-Фріше, підемо до тітки Шури потім?

-Давай!

Тітка Шура – та сама тітка, яка нагодувала мене тоді. Тепер ми часто її відвідуємо, вона навіть хотіла взяти опікунство над нами, але їй його не надали.

-Як думаєш, що вона сьогодні приготувала?

-Фріше, ти тільки про одну їду думаєш.

-Ну їда - це ж святе!

Його не переконаєш, хоч ми і їмо однаково, але його ріст значно вищий за мій.

-Лоренсе, тобі варто більше їсти, а то так ніколи і не виростеш.

-Яка різниця? Мені і так нормально.

Насправді не нормально. Мене часто задирають і ображають на рахунок росту, не сприймають серйозно, мені ще ні разу ніхто не дав мій вік – 12 років!

-А мені є, я не хочу щоб ти так і залишився гномиком.

-Відстань!

Знову я набрав книг, кожного разу приходиться їх тягати.

-З такою кількістю книг, ти скоро сильніший за мене будеш, мою ще може понесеш?

-Та йди ти!

Може здатися, що ми сваримось, але ні, мені з ним досить комфортно, ми максимально чесні один з одним.

-Тітко Шуро, ми прийшли!

-Ой, як я рада вас бачити, сідайте, я вам приготувала м’ясний пиріг.

-Я так і знав! З задоволенням!

Нам завжди тут добре, нас тут зустрічають з посмішкою, як своїх власних дітей.

-Лоренсе, Фріше, я вам хочу дещо запропонувати.

Інтрига? Цікаво.

-У мене є деякі знайомства, не хочете роботи?

-Хочемо!

Викрикнули ми одноголосно. Нам так часто не вистачає коштів на свої потреби, цей район неблагополучний, тут багато корупції і нам часто те що мало бути, не дістається.

-Супер, але будьте готові, робота специфічна і непроста. Але я вас зарекомендувала як міцних кандидатів.

-Дуже дякуємо!

Здається все налагоджується. Останній час багато хто до нас прихильний.

-Добре, тоді приходьте завтра за такою адресою.

Вона дала нам маленький листочок, на якому написана вулиця і номер будинку.

-Але будьте акуратні, ніхто не має дізнатися про це!

-Наші роти на замку!

-На десяти!

-Молодці, я у вас і не сумнівалася.

Так цікаво, що ж на нас чекає завтра.

Прохолодний вітер нагадував наближення осені. Стиглі яблука на деревах, які ми так часто крали в сусідніх будинках, вже були майже зібрані нами. На подвір’ї інтернату діти гралися на вулиці, насолоджуючись останніми днями літа. Що принесе ця осінь? Що принесе наступний день? Життя таке не передбачуване, ніколи не будеш готовий до нових сюжетних поворотів, яке готує для нас життя, але незважаючи на це, ми живемо і насолоджуємось нашим молодим життям.

Зустрічай нас, завтра!