Розділ 13. Життя на краю

День за днем, ранок змінювався сутінками і так по колу, сонячне тепло змінювалося грізним дощем, будинок за будинком, вулиця за вулицею, адреса за адресою.

-Іди геть звідси! Нічого ми тобі не дамо!

З продуктового прилавку викрикував в слід хлопчику продавець.

-Вже кілька раз крав, то і цього разу будеш!

-Нічого я не збирався красти.

Насправді збирався, я вже кілька днів нічого не їв, але це не головне, я все ще в пошуках свого брата. За ці 3 тижні я обійшов 9 інтернатів по місту, залишився останній, якщо і тут нічого не буде відомо, вирушу в інше місто на пошуки, але зараз мені потрібно знайти щось поїсти.

-Хлопчику, що ти тут скитаєшся? Де твої батьки?

Старенька тітка йшла мені на зустріч, здається я бачив її в вікні одного будинку.

-В вас немає їжі?

-Бідненький! Ходи зі мною, я тебе нагодую.

Невже сьогодні мені пощастило, хоч поїм чогось. Тітка повела мене до свого під’їзду.

-Заходь, я живу на 4 поверсі, зовсім сама, дітей не маю, що маю – те тобі дам.

4 поверх? Значить справді вона, не обманює.

Старі стіни з обдертою синьою фарбою піднімалися вгору, ржаві поручні здавалося ось-ось впадуть. Нарешті ми прийшли до дверей її квартири, ключі від якою ледь-ледь повертались.

-Заходь, синку, я маю хлібчик з варенням, зараз тобі супчик зварю.

В середині пахнуло пилом і таблетками. Скрипляча підлога підводила кожен крок. Я тихенько сів за стіл, чекаючи свого довгоочікуваного обіду. На столі об’явився сірий нарізаний хліб з маслом і варенням, а також теплий чай.

-Щиро дякую!

-Їси здоровий, як дитина може бути голодна?

Чому вона мені допомогла? Хоч я розумію, що на дітей частіше зглядуються ніж на дорослих, але цікаво хто ж вона.

-Чому ви живете одна?

-Ох, так склалися обставини.

Вона присіла на крісло поряд, починаючи свою історію.

-Колись, я жила тут з батьками, вони дуже любили мене і доглядали, пізніше я вийшла заміж за чудового чоловіка, жили ми тут з батьками, потім у нас народився чудовий синочок.

-Чому ж ви тоді одна? Де вони всі?

-Ох, синку, чоловік мій старався зі всіх сил дати нашому сину гарну освіту, той вивчився і відкрив свою авіакомпанію, їхали вони на якусь зустріч і загинули в автокатастрофі, казали нещасний випадок, але я не знаю й досі, а батьки мої вже померли від старості.

-Мої щирі співчуття.

-Не варто, я стараюся жити далі, незважаючи ні на що.

Здається у нас є дещо спільне, вона також втратила найближчих для себе людей, прямо як я, в неї не залишилось нікого, але вона далі живе і старається триматися в цьому човні в буйному морі життя.

-Ви сильна людина.

-Знаєш, найважча боротьба людини – це її боротьба з самим собою, з своїми очікуваннями, але життя не таке просте, не завжди стається так, як ми хочемо, але потрібно жити далі, я думаю, вони були б щасливі, якщо б побачили що я продовжую рухатись вперед.

-З самим собою?

Як можна боротися з самим собою? Не можу собі уявити.

-Так, зараз тобі це ще не відомо, але настане момент, і ти зрозумієш мої слова.

-Надіюсь мені не потрібно буде з самим собою битися.

-В кожного є своя внутрішня боротьба, це зовсім не те саме що бити себе кулаками в обличчя, деколи це навіть більш боляче.

-Більш боляче?!

Мене давно нічого так не вражало, більш боляче ніж кулаками в обличчя, наскільки ж це боляче?

-Не думай про це багато, доїдай хлібчик.

-Щиро дякую що пригостили, мені дуже приємно.

-Поїв? Залишайся ще, я тобі приготую ще супчик.

-Дякую, але я змушений рушати в свою наступну подорож.

-Подорож? Так ти мандрівник?

-Так, ви повністю праві.

-Що ж, тоді щасти тобі! Завертай до мене, коли будеш проходити повз.

-Обов’язково!

Здається сьогодні чудовий день, мене нагодували, напоїли і з новими силами я можу продовжувати пошуки. Цей день обіцяє бути хорошим.

Дорога простеляється під моїми ногами. Наступна моя ціль – інтернат №10, останній інтернат мого міста, який я ще не відвідував, на нього я покладаю найбільше надій.

-Дамир Ван кажеш?

-Так, все правильно, Дамир Ван, 1 рік і 2 місяці, є такий?

-Так, зараз подивлюсь, але ім’я якесь знайоме.

Мої очі засяяли, невже настав цей момент? Невже я зустріну свого брата, невже я його знайшов? Але посмішка з її обличчя швидко спала.

-Що таке? Він же тут знаходиться?

-Я навіть не знаю як сказати…

-Кажіть як є!

Моє серце зараз вискочить з грудей. Чому її реакція така дивна? Я нічого не розумію.

-Він мав тут бути, але коли його везли сюди, автомобіль в якому його везли, потрапив в автокатастрофу, нажаль Дамир загинув.

-Що..?

Світ став чорно-білим. Всі мої мрії, всі мої очікування і надії розбилися в один момент на маленькі кусочки, які тепер не можливо зібрати не порізавшись.

-Ц-це напевно якась помилка! Можете ще раз перевірити?

-Нажаль ні, інформація поступила ще 3 тижні тому.

В той день, коли його забрали? Ні, тільки не це.

-Чому..?

-Чому?

-За що це мені?! За що?!

Мої руки трусяться, мою останню надію на життя у мене відібрали і вбили, просто забрали з моїх рук і більше ніколи не повернуть.

-Де він?!

-Напевно на центральному кладовищі уже.

Мені вже нічого не важливо, мені важливо одне – де мій брат, мій єдиний, дорогоцінний брат.

-Це не могло статись, це не можливо!

Я нічого не бачу із-за сліз, але біжу, незважаючи ні на що, все і так втратило кольори, надія втрачена, мені більше не має за що триматись. Машини сигналять мені у слід, але я не придаю цьому значення, я маю знайти свого брата.

«Дамир Ван 2015.06.09-2016.08.02»

-Тобі навіть не виповнився рік і 2 місяці…

Туман обгорнув все навколо, лиш хлопчик що лежить біля маленької, дитячої могилки. Здавалося на світі вони лиш одні, немає більш нікого, пустота ззовні, пустота в середині.