Розділ 12. Втрата

Похорон не відбулося, або просто ми про них в курсі не були. Я не знаю. Тато не виходить з своєї кімнати вже кілька днів. Єдині звуки які були чутні з його кімнати: плач і удари по стінах. За своїм братом приглядаю я сам.

-Шш, все добре.

Гойдаю я Дамира в колисці. З дня як маму вбили, ми залишились самі по собі. Діти без батьків. Чи відчуваю я себе самотньо? Так. Я хочу, щоб мама прийшла і пригорнула до себе, сказала що все добре. Але цього не станеться, і мені потрібно прийняти цей факт, який ніяк не змінити.

-Як думаєш, тато колись вийде зі своєї кімнати? Чи ми так і будемо чекати?

Здається, ніби я залишився з нічим. Але все ще в моїх руках є дещо, що було дуже дорогоцінне для моєї мами – мій брат.

Мама була права, зміни приходять не зразу, а з часом. В цей час я зрозумів, що це – мій брат, він нікого немає крім мене, я маю його захищати, бо я – його єдина опора і підтримка. Ніхто за ним дивитись не буде і доглядати також. Але я думаю, що якщо б мама була тут, вона була б щаслива.

-Йдем поміняємо тобі підгузки.

-Уа!

Мені приємно дивитись на його посмішку, вона так нагадує маму, що аж боляче.

-І чому ти так схожий на неї?

Карі очі, тепла, ніжна посмішка, темне каштанове волосся і світла, як сніг, шкіра.

-Надіємось що тато скоро вийде і допоможе нам.

Я стукав в його кімнату, зустрічала мене тільки глуха тиша, або постріли з його пістолета. Не знаю звідки він у нього, але коли я вперше побачив пулю яка пролетіла крізь двері зачепивши моє вухо, я більше не хочу наближатись взагалі в ту сторону.

-Я розумію що тато дуже скучає за мамою. Але нас він хіба теж не любить? А, Дамир?

-Мм?

Нічого, я впевнений, що він нас теж любить, просто йому потрібен час відновитись, прийти в себе.

 Почувся постріл і удар об землю. Все завмерло.

-Що відбулось..?

Що це було? Руки трусяться, все побіліло, я нічого не бачу навкруг.

-Ні, ні, цього не може бути.

Я пострілом пулі вилетів з ванної і кинувся в сторону батьківської кімнати. Вона зачинена.

-Тату, тату! Відкликнись!

Зустріла мене лиш глуха тиша, як зазвичай, але серце завмерло від розуміння що так тепер буде завжди. Тато більше не вийде зі своєї кімнати. Тепер ми і справді залишились одні.

-Тату, не залишай нас…

Благав я, як мале дитя.

-Тату, прошу…

Я впав біля дверей, більше не пам’ятаю нічого. Що відбулося? Де тато? Де Дамир? Де я? Тільки тиша, що поглинає все глибше і глибше.

-І що нам з цими дітьми робити?

-Я не знаю, але в дитячий будинок їх все одно в результаті заберуть.

-Правду кажеш.

Де я? Хто ці люди? Скільки пройшло часу?

З тяжкістю я розкрив свої повіки. Це була палата в лікарні. Останній раз я тут був коли захворів пневмонією. Чому я тут?

-Ось, прокинувся, йди приглянь за ним.

Хто це говорить? Лікар? До мене зараз прийде медсестра?

-Ти вже прокинувся. Як почуваєшся?

-Де Дамир?

Це питання яке мене цікавить найбільше.

-Не переживай, він в сусідній палаті. Звісно він досить в важкому стані був, бо не їв кілька днів. Але лікарі зробили свою роботу якісно і з ним тепер все добре, йде на поправку, як і ти.

Я здається навіть не дослухав її слів. Я вибіг з палати в пошуках свого брата.

-Де він!? Де Дамир?!

-Лоренсе! Заспокійся, тобі потрібно відпочивати.

-В якій він палаті я питаю?

-В 8.

Чому ця палата так далеко від моєї? Чому його забрали від мене?

Я відчинив двері  і побачив його, мого брата, на ньому була киснева маска. Моя кров застигла. Я впав перед його ліжечком на коліна. Як я міг таке допустити?

-Дамир, пробач мені.

На мені вся вина, я тебе залишив одного, хоч ти єдине що у мене залишилось.

-Дамир, будь-ласка, не залишай мене, прошу!

Дитячі сльози капали на землю в благаннях не залишати мене одного. Ти – єдине що у мене залишилось.

-Дамир, я прошу…

Маленькі ручки притисли мій палець до себе. Даючи знати: «Ти не один».

-Дамир..!

Я розревівся як мале дитя, я не сам, я маю свого брата, свою найбільшу цінність, єдине що у мене залишилось, я ні за що не маю його втратити.

Кроки медсестри наближались до палати.

-Лоренсе, поверніться в свою палату!

-Ні! Я нікуди не піду!

-Я вас прошу, вам двом потрібен відпочинок.

-Мій відпочинок – це мій дім, і він прямо тут!

Вона затихла.

-Добре, можете поки залишатись тут.

Ми залишились одні, як завжди, але цього разу по справжньому.

-Дамир, я не дозволю, щоб ти залишив мене.

Маленьке дитя в кисневій масці, яке навіть не може розплющити свої очі, міцно стискає в руках свою опору, останнє що у нього залишилось.

-Я ніколи тебе не залишу, чуєш? Ніколи.

Я обіцяю, що більше ніколи не залишу тебе одного, я не дам повторитися цій помилці, ніколи більше.

Тепле, ніжне проміння, яке освітлювало палату, давало надію на наступний день, що після чорної полоси обов’язково наступить біла. Так і залишились два хлопчика одні, тримаючись за руки. Надія на далі, ще не втрачена. Триматися за останні промінчики – це те, заради чого потрібно жити. Бо надія втрачається останньою.

Невдовзі Дамиру покращало. Настав час виписки.

-Прошу, може залишите хлопчиків ще на трохи?

-Ні, ми не можемо, наказ надано – ми виконуємо.

Це вони про нас говорять? Я притиснув Дамира ближче до себе.

-Я тебе їм не віддам. Правда?

-Уму!

-Розумничка, мій братик.

Кілька представників поліції зайшли в палату.

-Лоренс Ван і Дамир Ван? Правильно?

-Так.

-Пройдіть з нами.

Я розумів, що рано чи пізно, настане момент коли нас заберуть, не можуть діти жити самі по собі. Нас відвели в машину, куди нас будуть везти?

-Куди ви нас везете?

-В інтернат, будемо оформлятись.