Розділ 11. Ти скоро повернешся?

Настав день, який змінив моє життя на до і після.

-Наша швачка захворіла, схоже потрібно їхати в швейний центр самостійно.

-Мама скоро повернеться?

-Так, звісно, посидиш зі своїм братиком доки няня не прийде?

Мама часто залишає на мене мого брата, Дамира. Не розумію чому,  у нас є нянька, але я вже почав звикати до цього. Хоч інколи він мене ну дуже дратує, але здається я вже прийняв той факт, що він мій брат.

Мама міцно обійняла мене, люблю це тепло, так ніби кожен раз, як вперше.

-Люблю тебе, Лоренсе.

-І я тебе, мамо.

Двері зачинились. Вона зрідка мене називає по імені, що ж сталось? Потрібно її спитати коли вона повернеться.

-Що ж, ми знову залишились одні.

-Ма,ма,ма!

-Мама поїхала, прийдеться нам трохи посидіти ось так.

Цікаво коли прийде нянька? Не люблю залишатися ось так на самоті. Сьогодні  в багатьох наших робочих вихідний день, тільки два супровідних охоронця пішли з мамою, прибиральниці також сьогодні немає.

-Уаа!

-Що ти, їсти хочеш?

Здається я почав його розуміти, можливо не завжди, але часто потрапляю в точку.

-Де ж та пляшечка?

Я навчився робити суміш, навчила мене звісно ж мама, хто ще?

-Тримай і не плач.

-Ува!

-Так ти не їсти хотів?

Маленькі ручки протягнулися в мою сторону.

-Ох, знову, ти на руки хочеш.

Пророцтво мого однокласника щодо «Візьмеш на руки і прозрієш» не здійснилось, мені прийшлося його багато разів брати на руки, але ніякої переміни в моїх думках не появилося, хоч моя мама каже протилежне: «Любі зміни потребують часу», можливо вона і права, але я ще не готовий з цим погодитись.

-Хехе.

-І чому завжди коли я беру тебе на руки, ти зразу перестаєш плакати?

Звісно я з маминими чарами не зрівняюсь, що вона не зробить – це завжди дієво, але саме на руки він зазвичай хоче до мене. Звісно, це приємно, але я не поведусь на ці маніпуляції!

-Ну що, йдемо погуляємо?

Я часто думаю про те, як добре що між нами різниця 10 років, якщо б я був молодший, думаю, я б його прибив.

-Там, там!

-Йдемо, йдемо.

Невдовзі прийшла няня, і я міг зайнятися своїми справами. Люблю вивчати різні предмети, особливо зараз зацікавився управлінням, правознавством, тато завжди мені казав що мені обов’язково потрібно це знати, але це виявилось цікавим, незважаючи на те, що я багато чого не розумію. Я взагалі люблю вивчати те, що мені не відоме, хоча злить, що мене називають «ботаном», але мені все одно, в любому випадку я отримую найвищі оцінки, на відмінну від них.

Сутінки наближались до вечора, гора книг на столі здавалося зараз впаде, в двері постукали, це була няня.

-Пане Лоренсе, моя зміна закінчилась, я змушена йти.

Що? Зміна вже закінчилась? Мами досі немає, чому вона так затримується, вперше її так довго немає.

-Так, йдіть, за Дамиром я подивлюсь.

Що мені робити? Власного телефона у мене немає, зв’язатись я не можу. Що ж сталось?

День наближався до кінця. Стрілки годинника вказували на число «12». За вікнами вже чітко виднілися сузір’я. Дамир тихо спить. В серці тисне. Ця тишина цього разу відчувається зовсім інакше, здається щось мене душить. Серце б’ється в такт з секундною стрілкою.

-Тато знає що мами так довго немає?

Дамир тихенько спить, в такій тиші коли нічого не заважає легко заснути, але не мені. Ця тиша тисне на мене каменем.

 Секунда за секундою, хвилина за хвилиною, година за годиною. Два хлопчика заснули, чекаючи своїх батьків. Ніжне сонячне проміння не зустрічало їхній ранок, але дощ заглушував звуки сирен швидкої та поліції. Настав ранок.

-Ма, ма, уаа!

Я з тяжкістю розкрив свої повіки. Яка година? Коли я заснув?

-Мама?

Мені пішло кілька хвилин щоб зрозуміти що дома ми все ще одні.

-Мама! Тато!

-Уаа!

Я в паніці перебіг весь дім і всю вулицю в пошуках батьків, але їх ніде не було. Косі погляди сусідів привели мене до розуму, я залишив Дамира одного.

-Ну не плач, мені і так без тебе погано.

Здається його вже нічого не заспокоює, паніка в повітрі зростала в геометричній прогресії, серце гупає як скажене.

З тяжкістю я його уклав спати. Так і проходили останні дні.

-Ми вже 3 дні чекаємо батьків.

Карі, великі очі дивились на мене ніби розуміючи все що я кажу.

-Не дивись так на мене, я сам не знаю де вони.

Знову ранок, знову вечір і знову ніч. Здавалося ці дні тягнулися цілу вічність. Скільки нам ще потрібно чекати? Я не справляюся сам з доглядом за братом: нянька і прибиральниця приходили тільки за проханням мами, невже вона забула про нас? Знову ранок, знову вечір  і сутінки. Настав час лягати спати. Знову залишатись в повній самоті очікуючи на маленький промінчик надії.

Звуки ключа в дверях заставив мене здригнутись. Хтось зайшов. Це тато, мама? Хто це? Серце вискакує з грудей, щось стало в горлі. Чому мені страшно? Акуратним і тихим кроком я привідкрив двері кімнати. Моє серце завмерло.

Батько, весь в крові, з пляшками алкоголю лежав на підлозі. Що відбулося?!  Я нічого не розумію, мені страшно. Холодний, ніби мертвий голос ніби злився з тишею.

-Вашу маму вбили.

Голова пуста, я в темноті. Куди я падаю? Що відбувається? Я хочу вибратися звідси. Хтось, допоможіть, мамо…

-Вона більше не повернеться.

Тато, більше схожий на трупа ніж на живого чоловіка. Як він може казати такі речі?! Це ж неправда, це неможливо, такого не могло статися, ні! Я закрив двері з голосним стуком.

-Ні, ні, ні, це не можливо.

Я закривав свої вуха, очі, ніби закриваючись від болючої реальності.

-Тато помилився, так, він помилився!

Пробував я себе заспокоїти, але крики Дамира наводили ще більше паніку.

-Ні! Залишіть мене в спокої!

Я хотів бігти, але я просто не знав куди. Хотілось провалитися під землю, зрозуміти що це все просто сон. Якщо це сон, пробудіть мене! Будь ласка, прошу!