Розділ 10. Брат

-Синку, у тебе буде молодший братик!

Як грім серед ясного неба. Який ще брат?! Це не входило до моїх планів.

-Та ну.

Моє незадоволення здається було зрозуміле і так.

-Чого ти так, я вас буду любити двох, однаково.

Я чомусь в цьому не впевнений, ти виділяла для мене багато часу, а тепер це мале створіння забере всю увагу собі!

-Я впевнена що ви подружитесь і станете не розлий вода.

З легкою ніжністю вона погладжує свій живіт.

-З чого ти це взяла?

-Я знаю.

Від її слів мені стає легше, але змирятися з цією ситуацією я все ще не згідний.

-Що?! У тебе буде молодший брат?

Здається вже і мої однокласники хочуть познущатися наді мною.

-Так.

-Нічого собі! Це так класно.

Радісна реакція моїх однолітків мене просто обурила.

-І що тут класного? Появиться новий спиногриз який буде забирати всю увагу собі.

-Я теж так думав, доки я вперше не взяв свою сестричку на руки і зрозумів – я буду її захищати стільки, скільки зможу, зі всіх сил!

-Ев, як драматично.

-Який ти скучний!

Ця вся драма не для мене, та і взагалі, що це ще за «взяв на руки», я його в житті на руки не візьму! Що за нісенітниці. Краще я буду з друзями на вулиці грати ніж з ним сидіти. Але якби мені не хотілось, але рано чи пізно мав настати день коли я з ним зустрінусь. І цей день настав.

-Як скучно.

Цього дня мене залишили вдома з нянькою, чого я, в принципі, і  очікував. Час йшов довго, незважаючи на те що ми грали різні ігри, це було зовсім не те, коли зі мною грає мама.

-Приїхали!

Чорна машина вже стояла біля подвір’я. Цього разу охорони значно більше ніж зазвичай. За що вони так переживають? За це?

В вікні я бачив як йде моя мама з татом, втомлена, змучена, але чому вони такі щасливі. Я не розумію. Я навіть не можу побачити звідси причину їхньої радості. Як мене злить це визнавати!

Двері повільно розсунулись зустрічаючи сонячні промені і нового гостя.

-Зустрічай, це твій братик.

Ця синювата шкіра, він схожий на гобліна! Там ні краплі наших генів, що це таке!? Чому воно так жахливо виглядає?

Мама зрозуміла мене без слів.

-Так діти виглядають коли тільки народжуються, пізніше він буде все більш схожим на тебе.

-Ні!

Мамині обійми знову загорнули мене в теплі відчуття, але щось заважає, що це між нами? Правильно! Це маленьке, синє створіння!

-Що ти такий надутий, іди сюди.

Ну хоч з татом можу обнятися без перешкод, але це не компенсує цю невтішну ситуацію.

-Уаа!

-Чому воно кричить?

-Тому що він хоче їсти.

І як вона знає що йому потрібно? Він же просто кричить. Всю сімейну гармонію рушить.

Як я і думав, із-за його вічних криків мама була змушена приділяти йому більше уваги, а я залишився на задньому плані, на фоні серед полів і дерев. Так йшли дні.

-Синку, можеш приглянути за братиком доки я відійду?

-…

Я всією душею не хочу залишатися з цим один на один, але заради мами вже добре, посиджу пару хвилин. Незадоволеним обличчям, але я махнув головою у знак згоди. Я не помилився, ця її яскрава посмішка вартує навіть цього.

-Що ж, ми залишились одні, головне – не смій кричати.

Карі очі дивились на мене.

-А ти вдався зовнішністю в маму.

Мої чорні як вугілля очі повністю як в батька, я – його копія.

-Це напевно твоя перша і остання хороша риса.

-Уаа!

-Ну ні! Тільки не кричи, я ж просив.

І що мені робити? Я не вмію дивитись за дітьми. Що мені тобі зробити? Ти їсти хочеш? Тебе щось болить?

-Ам.

Маленькі ручки схопили мій палець і поклали собі в рот.

-Що?! Як ти смієш…!

Плач припинився, він вже не плаче.

-Так тобі соска була потрібна.

Я поняття не мав де вона могла би бути. Тому просто змирився з ситуацією яка здійснилась.

-Можливо ти дійсно не такий дратівли…

Стоп, стоп, стоп! Що це ти тільки що сказав? Ти зовсім з дубу рухнув? Що тобі в голову стрілило? Як це може бути не дратівливим? Назад прийди до розуму! Але сидіти ось так покірно мені все одно прийшлося.

-Мамо, коли ти вже прийдеш?

Тяжким подихом я змирився з даним становищем.

-А ось і я!

-Ура!

-Уа!

Здається зрадів не тільки я, як дратує!

Дивитись як мама з ніжністю споглядає на нього викликало змішані емоції, я хочу забрати маму собі, втекти, але водночас я хочу бути тут. Чому ця атмосфера така приємна? Так не має бути!

-Не хочеш потримати свого братика?

-Ні! Ні за що!

Мені надовго запам’ятались ці слова. Ця формула: взяти на руки і отримати прозріння що ти хочеш це захищати. Ой ні, я на це не поведусь. Ну точно не зараз.

-Одного дня ти будеш тримати його на руках і турбуватись про нього так само як і я зараз.

-Ніколи в житті! Це ніколи не стане правдою!

Чому мама взагалі так говорить? Якщо це спроби подружити нас, то дуже невдало.

Так летіли дні, тижні, місяці. Так пройшов рік.

-Сьогодні нашому синочку Дамиру виповняється 1 рочок!

Сьогодні день, коли рівно рік тому до нас прийшло маленьке створіння і поселилося в цьому домі і називається моїм братом.

-Він справді на тебе схожий, мамо.

-Думаєш? Мені здається ви як дві крапельки води.

-Ні граминочки! Ми зовсім не схожі.

Теплі сонячні промені освітлюють святкову кімнату. Повітряні кульки що приклеїлись до стелі так і не хочуть повертатись назад у руки, а тортик зі свічкою у вигляді цифри «1» каже сам за себе що сьогодні за свято.

-Тато сьогодні прийде?

-Нажаль ні, він затримується на роботі.

Як завжди, ми вже всі встигли до цього звикнути. Здається Дамир навіть інколи не впізнає тата.

-Не переживай, вечором він прийде, обов’язково.