Розділ 9. Пальто

-Всі ходіть вечеряти!

Теплий мамин голос зігрівав темні будні.

-Як пройшов твій день синку?

-Супер! В школі ми вчили дроби, а на гуртку самооборони нас навчили новим технікам.

-Молодчинка.

Такі сімейні розмови за вечерею доки чекали батька з роботи, здається це одна з тих речей які я найбільше любив.

Повідомлення продзвеніло на маминому телефоні. Вираз її обличчя змінився. Вона засмучена?

-Мамо, щось сталось? Що там?

-Нічого, сідай їсти, тато сьогодні затримується.

Тато часто затримується. Про його роботу мені практично нічого не відомо. Відповіддю на мої запитання так і залишаються що він якийсь там підприємець. Цікаво, він часто вертається в брудному одязі. Якийсь будівельний бізнес? Теорій я міг будувати багато, але ніхто так мені їх і не збирався пояснювати.

При нашому домі завжди було багато охорони, тато часто нервував на рахунок цього і кожного разу маму перепитував чи цього достатньо, але мамина тепла посмішка знищувала стіни тривоги і все ставало спокійно як завжди.

-Як тобі, смачні млинці?

-Дуже смачні, мамо!

Здається ці вечері вдвох стають звичністю.

-Мамо, чому тато так переживає про кількість охорони?

-Він просто переживає щоб ми були в безпеці.

В друзів моїх батьків все було так само. Мене навчили тому що це є норма. Але все ж, постійна тривога батька інколи лякала.

-Мамо, а ти боїшся чогось?

Ніжні, карі очі опустили свій погляд, розглядаючи графітні візерунки підлоги.

-Зазвичай, життя складається так, що стається саме те, чого ти найбільше боїшся.

-Тоді мені потрібно боятися того, щоб все було добре?

-Ні, звісно ні, не потрібно нічого боятися, просто живи своє життя.

Наш сміх наповнив кімнату і відбивався ехом від високих стін і колон. Коли мені ще буде так добре, як зараз?

Звук повертання ключа в дверях здригнув нас обох.

-Здається тато прийшов. Почекай тут синку, а я йду його зустріну, добре?

-Угу.

Змалку я не зустрічаю свого батька в дверях, це завжди робить мама. Але я вже виріс, що від мене ховають? Цього разу моя цікавість взяла верх, і я вирішив підійти і підслухати їхню розмову.

-Знову ти весь замащений, і як ти в такому вигляді хочеш сина зустріти?

-Рано чи пізно він все одно дізнається.

Дізнається що? Про що ви говорите?

-Швиденько знімай верхній одяг, я його віднесу в пральню.

-Все як скажеш, кохана.

Фу, навіть зараз в них там романтика. У мене тут важливі відкриття, а ви сюсюкаєтесь!

-Все, пішли, вечеря вже зовсім холодна.

О, ні! Треба тікати! Зроби вигляд ніби ти нічого не підслуховував і сядь як ти сидів, а як я сидів?!

-Синку! Привіт, як ти?

-Все добре, зараз я тобі все розкажу!

Не можу сказати що мій тато дуже емоційний, або дуже цікавиться моїм життям, але я точно знаю, він старається для нас, для нашої сім’ї.

-Я піду в туалет.

-Угу, йди.

Це мій шанс. Туалет і пральня в одній стороні, я зможу побачити що ж з тим верхнім одягом не так. Але мої плани розбились як ніби скло об асфальт. Двері до пральні зачинені! Це тільки викликає більшу цікавість, що ж такого вони від мене кожного разу ховають?

-А ти знаєш, що підслуховувати чужі розмови не можна?

Мурашки по шкірі! Мене злапали! Здається тато дуже злий.

-Я? Я нічого не підслуховував!

-Правда? Ти ж йшов в туалет, як тебе дорога направила в пральню?

Думай, думай! Що мені відповісти? Я не був готовий до цього. Сказати правду як є чи збрехати? Ні, тато коли злий – дуже страшний.

-Я хотів забрати свій светр.

Якось мені в голову прийшла згадка про мій давно забутий в пралці светр. Дякую тобі, моя головонька.

-…

Татовий пронизливий погляд здається зжирає мене з середини. Він зрозумів що я брешу? Мені кінець?

-Ну добре, мама тобі його принесе пізніше.

Пронесло! Головне зараз не почати втирати свої 7-омі ріки поту від паніки.

-Дякую, я тоді піду.

Мою спину свердлили поглядом аж доки я не закрив двері у туалет.

-Фух…

Можна вдихнути у повні груди. Але мій план не виконався, я роздратований. Потрібно придумати обхідний шлях, але такий, щоб тато нічого не дізнався.

Можливо я і був малий, але мій 10-річний розум вже мав непогану кмітливість. В нашої прибиральниці є ключі від пральні, її зміна закінчується приблизно о 21 годині і вона всі ключі залишає на ключниці при вході. Отже я зможу їх забрати. Але тут є інші дві проблеми: Це є брелок з кількома ключами від різних кімнат і знайти той, що мені потрібен, буде не просто, а друга проблема – мені потрібно туди зайти так, щоб це не було чутно і це все потрібно робити швидко.

Отож, настав момент істини, 21 година. Прибиральниця вже збиралася йти додому. Головне не упустити момент.

-Зачекайте!

Я її не часто щось прошу, тим паче під кінець її робочого дня. Її запитальний вираз обличчя каже сам за себе.

-Можете будь-ласка принести мій светр з пральні?

-Так, звісно.

Кожен оберт ключа пришвидшував моє серцебиття. Що ж ховають від мене мої батьки?

-Ось, тримайте, ваш светр.

-Дякую, можеш йти, я сам зачиню.

Нарешті, момент настав, і батьки подумають що це не я, а наша прибиральниця.

Акуратним, тихим кроком я ввійшов до пральні, здається я був тут дуже давно. Де знаходиться кошик з брудним одягом?

Почулися звуки одягання пальта. О, ні! У мене мало часу. В паніці, але знайшов той кошик і почав в ньому розшукувати татове пальто. Де ж воно! З кожним шурхотом пальта моє серце билося все швидше. І нарешті, в моїх руках воно. В плямах.

-Що це…

Можна було спихнути на фарбу, але противний, металічний запах який в’їдався у ніздрі не можна було перекрити.

-Це, кров?

Здається все похололо.

-З татом щось трапилось?! Він поранився?