Розділ 8. Звичайний день

-Може досить на мене так дивитись..?

Хлопчику, ти не міг навіть свої синяки під очима замаскувати?

-Ти погано спав?

-Яке тобі діло?

Знаєш, велике! Ходити по моїй квартирі вночі де я сплю, думаю тут моє діло трошки є. Не встигла я запитати, я не помітила що урок вже почався.

-Доброго ранку, студенти. Сьогодні у нас підготовка до олімпіади з математики. Проводимо перший тур сьогодні.

-Що! Як я могла про це забути!

-…

І чого він так дивиться на мене, сам замість підготовки глядиш на чужі сплячі обличчя.

Тим більше я про це думаю, тим більш ця ситуація звикається, незважаючи на її неадекватність.

-Знаєш, Лоренсе, я вже просто не знаю що робити.

-…

Цей класичний ігнор , бо він в навушниках. Хоча, я нічого і не очікувала, ділитися почуттями з своїм переслідувачем стане тільки зневірений і розчарований, схоже саме цією людиною я і стаю.

-В першому прикладі відповідь А.

Це ти вирішив мені так допомогти? Знаєш, сам собі допоможи.

Я сховалась у своїх складених руках на парті. Не хочу нічого, залиш мене в спокої!

-В другому відповідь В.

Він справді хоче мені допомогти? Чого це він? Хоча приємно чути його такий голос. Він відрізняється від його звичного холодного тону. Здається я вже зовсім сходжу з розуму.

-В третьому відповідь Б.

Я неохоче почала записувати відповіді, які він мені диктував. Чому б мені відмовлятися від відповідей першого в рейтингу учня і по сумісності – мого переслідувача.

-Чай вийшов! Здаємо листочки.

Наші погляди зустрілись. Він все ще такий же холодний, але здається щось змінилось.

-Дякую.

Здається я вже сміюся від абсурдності всієї цієї ситуації.

-Результати будуть відомі завтра. Всім оголосимо.

На цьому наші заняття були закінчені. Потрібно зайти в бібліотеку з Мілкою, щоб нарешті взяти ту книгу, яку у мене відібрали.

-Марі, що ти так довго!

-Та йду я, йду.

Якось не віриться що людина, з якою я боролася за книжку, ходила по моїй кімнаті і розставляла камери. Холод по шкірі пішов.

-Доброго вечору, тітко Лідо!

-І вам доброго вечора, проходьте дорогенькі.

Як завжди, засиділися ми тут надовго.

-Я навіть не помітила як стемніло.

-Я теж! Треба спішити доки батьки не почали дзвонити.

Мілка хоч і імпульсивна, але досить послушна дочка. Її стосунки з сім’єю дуже близькі.

Завтра в моєї мами день народження, потрібно зайти в магазин по дорозі і купити тортик, щоб привітати її.

В цей магазин я часто заглядаю, коли йду короткою дорогою. Тут ціни не високі і якість гарна.

-Так, дайте мені будь-ласка полуничний.

-З вас 450 гривень.

-Дякую!

Здається сьогодні все йде добре, «жучків» я більше не знаходила сьогодні. Він вирішив трохи залишити мене в спокої? Звісно, можна подумати що тут все не так просто, але я вже просто не можу думати, я змучилась від цього.

Дорога прокладено старою бруківкою, здається ніколи не була замінена, служить всією вірою і правдою. Жовті ліхтарі що освітлюють вулиці закінчуються рівно на початку моєї дороги додому.

-Настав час іти додому.

Густина темноти цих вузьких вулиць, які я вже запам’ятала напам’ять. І від чого вони викликають одночасно і страх і ностальгію?

Холодні кроки взуття відбиваються ехом від стін давно закинутих будівель. Настав час повертати, але що це за звуки?

Заглянувши за кут, я побачила картину яка надовго застрягла у мене в голові: Хтось лежить, на ньому сидить хтось інший у руках з ножем у крові. Це удари у живіт?

Ні! Не може бути! Це вбивство, це вбивство! Закрила я свій рот руками ховаючись за кутом. Не можу бути, що мені робити? Мені потрібно тікати!

-Так ти тут.

Голос який ніби пробив мою спину наскрізь. Це точно голос чи зброя?

-Ти..!

Я завмерла, не можу рухатись. Що зі мною? Мені бігти? Чи обернутись і почати бій?

-Марі, давно не бачились.

Голова що появилась біля мого плеча заставила мене обернутися в цю сторону і зустрітися з прорізаючим, знайомим поглядом.

-Це ти..!