Розділ 2. Переслідувач

-Нарешті цей день закінчився.

Який вже раз за сьогодні я так тяжко видихаю?

-Та що ти так! Чудовий день! Тобі щей пощастило сісти з Лоренсом! Зіркою класу.

-Ага, дуже «пощастило», від одного віє якоюсь дивною атмосферою, а цей взагалі без манер.

-Яка ти категорична.

-Кажу по факту.

Переглянувшись, ми, як в старі добрі часи засміялись. Яка б вона не була падка на симпатичних хлопців, вона все ще моя найкраща подруга і мені з нею комфортно.

Часто ми любимо по вечорах ходити в бібліотеку.

-Йдемо сьогодні в бібліотеку, я чула там новий завіз книг!

-Так, пішли.

А ось і тітка Ліда, бібліотекарка, вона вже нас знає як свої 5 пальців.

-Давно не бачились, дівчатка.

-І вам доброго вечора!

Зразу вона прийнялася нам показувати нові книги які вона щойно отримала.

-Невже це детектив!

-Ти правильно зрозуміла.

Мілка, як на диво, дуже любить читати детективи, навіть можна сказати – захоплюється.

-Тоді запишу і цю книгу на твоє ім’я.

Нові книги мене не дуже цікавлять, в більшості я застрягаю у відділі старих книг, дуже люблю науково-історичні, особливо про фізиків, математиків та астрономів. За такими вподобаннями можна подумати що я щось на кшталт «ботана», але спішу запевнити що художню літературу в жанрі пригодницька романтика я теж не проти почитати вечорами.

На знайомій поличці, яку я вже повністю перечитала я побачила незнайому обкладинку.

-Ось, це до речі також одна з новеньких.

Тільки-но я хотіла взяти книгу, та ось хтось забрав її у мене прямо перед носом. Хто посмів!

Почувся приємний запах чоловічих парфумів. Знайоме, чорне як вугілля волосся, що спадало на обличчя закривало пронизливий погляд очей, що нагадували згорілий ліс після палахкотючого вогню.

-Що ти тут робиш?

-Яке тобі діло?

Як холодно! Можна було і м’якше відповісти.

-Взагалі, цю книгу я хотіла взяти.

-Перехочеш.

-Що?!

Зі зверхнім поглядом він просто пройшов повз? Ніби я тут ніщо? Що за зухвалість?

-Вперше зустрічаю таку людину як ти.

-…

Ігнор?! Це взагалі нормально? Тітка Ліда з Мілкою переглянулись і просто пожали плечима, мій гнів треба було бачити. Хоча я вже і сама розумію, що вони не знали як поступити.

Йшли додому ми з Мілкою в тишині, вона знає що коли я зла краще не розмовляти. Але тишу перервала я сама.

-І звідки він там взагалі взявся, я його раніше там не зустрічала.

-Можливо так траплялось, що ви просто не пересікались ні разу.

-Якщо він ту книгу буде читати місяць – я його приб’ю.

-Ну чого ти, може харктер в нього і не дуже, зате він симпатичний.

Та симпатичність у мене вже в горлі сидить.

Настав час розходитись, уже доволі пізно.

-Мама буде переживати, тому я піду короткою дорогою

-Ну добре, до завтра!

Люба людина назвала б мене ненормальною, в таку темінь йти по таких вуличках, але я тут виросла. Це мій дім, для когось ці вулички можуть здаватися страшними, але для мене немає нічого ріднішого.

Почулися кроки. Мілка? Вона не збиралась мене проводжати. Кроки продовжували приближатися. Я різко обернулась, але там нікого не було. Глуха тиша і темнота. Але ось появився котик.

-Ухти, який ти милий! І що ти тут робиш? Ти мене так налякав, йдемо додому, я тебе погодую.

Не знаю хто це був, але підманути мене котом було не найкращою ідеєю. Котячі м’які лапки не дають такого твердого звуку при ходьбі. Ніж у моїй кишені уже був напоготові.

Коли живеш у такому районі треба бути готовим до всякого. В дитинстві один дядько мене хотів заманити цукерками, з того часу я ношу зброю з собою. Можна задатись питанням, звідки у мене взагалі кишеньковий ніж? Взагалі, не тільки там де я живу, а в загалом весь цей район проблемний. В одному куті живуть бандити, а в іншому будівля нелегального продажу деяких речовин. Ми вже давно думали над тим щоб поїхати звідси, але мама чекає доки я закінчу школу. Тому поки живемо так як є, пристосовуємось до тутешніх умов.

-Мамо, я вдома!

-Щось ти пізно прийшла.

-Ми з Мілкою ще йшли в бібліотеку.

-Ну добре, йди відпочивай.

Мій дім, мій рідний дім, навіть тут я не можу знайти спокою.

-Знову?

Який раз уже за цей місяць я знаходжу «жучка» в своїй кімнаті? Мені здається я починаю привикати до цього. Звісно лякає той факт що доки мама була дома хтось пробрався в мою кімнату і поклав це, але в цьому місті це не рідкість. Якщо ж звертатись в поліцію то це питання вони розглянуть можливо десь, ніколи? Зі всіма своїми проблемами тут треба справлятися самому. Сильні принижують слабких, так воно і є. Як знайти того хто це робить – я не знаю. Тому просто кожного вечора обшукую свою кімнату і знищую кожну камеру яку знайду. Не може ж у цього злодія бути нескінченна кількість грошей на ці камери. Хоча всяке може бути. Тут живуть не бідні люди, враховуючи масштаби нелегального бізнесу.

Міцно закриваю вікно на замок, я зашторюю його і стараюсь заснути.

Надіюсь ця ніч пройде спокійно.