Дихай вільно

***

– Хто така Аліса?

Марта спитала це спокійно, навіть буденно. Наче між іншим. Проте для Назара це виявилося настільки несподіваним, що він навіть не одразу зрозумів зміст питання. Тобто звук був. Він його чув, але слова докупи не складалися.

– Перепрошую? – чоловік відсунув чашку з чорною запашною кавою та пильно подивився на дружину. Аромат свіжозвареного напою заповнював собою увесь простір невеличкої кухні.

– Ти кликав якусь Алісу, поки відходив від наркозу.

Назарове тіло зреагувало миттєво. Від самої згадки про хірургічне втручання занило в правій нижній частині живота, де ще три тижні тому знаходився апендикс.

Тепер усе потроху ставало на свої місця. Її похмурість, відчуженість та надмірний спокій. Звичайно, ця жінка ніколи не визнає, що ревнує. Втім, за п’ять років подружнього життя він доволі добре вивчив характер Марти, аби розуміти, наскільки вона накрутила себе за ці дні.

Але зрештою так не можна. Назар ніколи не давав їй приводу для сумнівів. Саме тому усміхнувся до неї та спокійно відповів:

– Це моя коханка. У телефоні підписана як «Ігор сантехнік».

– Дурбецало! – наступної миті в чоловіка полетів рушник.

А ще за хвилину вона сиділа в нього на колінах, він заправляв їй чорне неслухняне пасмо волосся за вухо і тонув у тих карих очах, що колись полонили його з першої зустрічі.

На столі холонула кава.

***

Серед ночі Назар прокинувся від спраги. Липень виявився доволі спекотним, як, зрештою, й останні три роки. Однак цього часу було явно недостатньо, щоб адаптуватися до підвищення температури на кілька градусів, коли твоє тіло від народження звикло до більш помірного клімату.

Місяць був у повні та щедро стелив своє проміння по підлозі й стінах кухні, нахабно зазираючи у вікно. Вмикати світло не було потреби.

Чоловік дістав з холодильника пляшку, яка одразу вкрилася вологою від тепла його долонь. Зробивши кілька жадібних ковтків, він відчув приємну прохолоду у своїх грудях.

Назар не хотів повертатися до спальні. Натомість узяв велику прозору склянку, наповнив її водою та сів за стіл.

Він дивився на нічне небо й насолоджувався моментом тут і зараз. Мав чудове життя. Кохану дружину – дивовижну у своїй щирості, природності та відданості. Робота приносила йому радість, надто коли занедбані старі обійстя перетворювалися на затишні оази. Їм було де жити та що їсти, вони кохали й були коханими. Саме ця взаємність стала основою їхнього щастя.

Проте сьогодні одне несподіване питання від дружини раптово вказало Назарові на крихкість їхнього світу.

Щось болісне промайнуло в його очах, і губи прошепотіли серед тиші:

– Пробач… сьогодні я тебе зрікся.

Спогади вертали йому інше літо – далеке, однак незабуте…

***

– Що я можу сказати тобі, друже? Сам розумієш – це знатний косяк. – Вадим підлив Назарові пива у келих. – Якби я свою Свєтку назвав Любкою чи навпаки – обидві закопали б мене в той самий час і на тому ж місці. Живцем.

Назар криво всміхнувся на ті слова.

– Скоро так і буде, якщо не схаменешся.

– Знаю! – підморгнув Вадим і зробив ковток хмільного напою.

Вони дружили ще зі школи. Уже в старших класах Вадим усвідомив силу свого природного магнетизму. Хлопці його поважали, а дівчата пускали бісики. І це не вартувало йому нічого. Просто в один момент він із незграбного хлопчиська-підлітка перетворився на красивого широкоплечого парубка під два метри зростом. А ще мав виразні вилиці, які не залишали байдужою навіть класну керівницю Тамару Олександрівну.

Лише Алісі було байдуже до того «Джейсона Мамоа на мінімалках», як вона сама називала хлопця. Її цілком влаштовував Назар. Дотепний, чуйний, надійний. Він мав гострий розум, однак не був зарозумілим, навпаки – постійно змушував її сміятися. А ще той глибокий погляд сірих очей та відчуття ніжності, яке йшло від нього... Дівчина не проміняла б усе це ні на що та ні на кого.

Сам Назар дурів від її природного рудого волосся, дзвінкого сміху та ластовиння на носі.

– Тебе сонце поцьомало, – усміхався він до неї, коли вони залишалися наодинці, й цілував кохану саме в ніс.

Аліса сміялася від щастя, і весь навколишній світ, здавалося, належав цим двом.

– Ти маєш сказати їй правду. Вона зрозуміє, – голос Вадима розвіяв спогад.

– Зрозуміти зрозуміє, – погодився Назар, – проте чи прийме? Люди за природою своєю егоцентричні й не терплять конкуренції.

Якусь мить вони обидва мовчали, а потім Вадим сказав:

– Вір у неї.

Назар повірив.

***

Марта прекрасно знала цю місцину. Спочатку вони йшли довгою липовою алеєю, далі звернули ліворуч на стежину, що звивалася пологим схилом та вела вгору, на саму вершину пагорба. Звідтіля небо здавалося зовсім близьким. Настільки, що було відчуття ніби пухкі хмарини ось-ось самі ляжуть тобі в долоні.

Чого не розуміла дівчина, так це мети їхнього перебування тут. Однак інтуїтивно відчувала: зараз не час ставити питання, якою б абсурдною не видавалася їй ця прогулянка.

Назар мовчав. Вона ж просто стискала його руку у своїй та йшла поряд.

Здолавши дві третини шляху, молоді люди зійшли зі стежини – тепер уже праворуч – та попрямували між рядами бетонних і гранітних плит, пам’ятників та обелісків.

Нарешті біля одного з таких пам’ятників Назар спинився.

«Карпенко Аліса Миколаївна, 1997 – 2013», – прочитала Марта. Нижче також була епітафія: «Улюблена донечка, онука, сестра і кохана дівчина. Дихай вільно!»

З холодного граніту на них дивилося усміхнене, сповнене життям дівча.

Майстру вдалося передати той вогник у її очах, від якого Назарові колись ставало так тепло, а тепер було нестерпно боляче.

Він зціпив зуби та спробував проковтнути важкий, колючий клубок у горлі.

– Це Аліса, – зрештою сказав чоловік.

Марта це вже зрозуміла. Усвідомила набагато більше з того, як Назар дивився на чорно-біле зображення, однак мовчала. Лише сильніше стискала його руку, даючи знати, що вона поряд.