Глава 34

1. Сила характеру не в умінні  пробивати стіни, а в умінні знаходити двері.

        Від почутого я вмить остовпіла, шкіра, ніби покрилася товщею льоду, і крижані брила почали повільно стискати моє горло, здалеку продовжували доноситися голоси, які я вже не чула... Кисень все менше й менше потрапляв до легень і перед очима почало блимати світло, поки раптом не вимкнулося…

        … Різкий запах аміаку вдарив мені в носа.

- Ді, ти чого? – над головою схилилося знайоме обличчя Машер. – Ну ти нас і налякала! Ти, що вагітна? Бліда, як поганка, – посміхнулася вона.

- Що там за аварію чути? – намагалася я підвестися з крісла, але безсило впала назад.

      Сили небесні, зробіть так, щоб це був якийсь жахливий збіг, цього не повинно відбутися, адже я Вадима кохаю понад усе! Так, ми дуже різні: що за віком, що за характером, що за зовнішністю, але ми створені один для одного. Ні, я на таке не підписувалася, негайно поверніть мені мого милого…

— Тримай воду, - руденька подружка протягнула мені пляшку з мінералкою, - не переживай! Твій шеф – живий та не пошкоджений! Застряг в заторах на Середньофонтанській дорозі, захотів, як швидше доїхати – сів у таксі, а вийшло, ще довше, ніж власною машиною…

        Я повільно видихнула і голосно розсміялася. Згадала раптом гумористичний епізод, що відбувся зі мною на днях. Те, що одеські продавці на Привозі особливі, зі своєю родзинкою, то усім відомо, а ось у тютюновому кіоску на зупинці, то мабуть мало хто знає. Стоячи на зупинці, я довго чекала свою маршрутку. Мені вже було нудно чекати і я вирішила залізти у свою сумку, щоб наперед приготувати оплату за проїзд і тут бачу, що крім п’ятисот гривневої купюри в мене більш ніяких дрібних грошей немає. А водії такі сварливі, не хочуть давати здачі, начебто в них немає, та й ще обізвуть дурепою, що не думаєш за те, чим будеш розраховуватися. Підходжу до кіоску і прошу продавця – старшу жіночку розміняти мені крупну купюру.

 – А що так відразу поміняти? Купи в мене щось, - посміхається вона.

– Я ж не палю, а у вас, крім цигарок більш нічого немає… - аргументую я.

–  Ображаєш, та в мене «асартімент», більший за сьомий кілометр[1] буде… - промовила єврейська «бита» маркетологша.

– Домовилися, давайте мені жувальну гумку «Орбіт», - скоромовкою промовила я, оскільки побачила, що на горизонті з’явилася маршрутка з бажаним номерним знаком. – Тільки, швидше, я поспішаю!

 – Ой, донечко, ти знаєш скільки людей цілували цю землю, що не встигли сісти на той літак! – серйозно промовила вона. -  Так, що ніколи не треба поспішати.

        Тоді мені було не до жартів, бо я реально хотіла встигнути на маршрутку, яку так довго чекала, а продавщиця, як на зло довго шукала дрібні гроші… Але зараз, згадавши слова мудрої єврейки, розумієш, що наразі саме той випадок, коли можна цілувати землю, а скоріше Цоєва, який прийняв таке фатальне рішення. Алліллуйя!!!

         Єдине, що ще мене турбує, то це те, що ж там із Дмитром? Буду теж надіятися, що то буде  аналогічний збіг, Одеса – місто велике, хіба мало ганяє скажених мотоциклістів?

        Проте, на жаль, з Дмитром, такого дива не сталося! ДТП відбулося через порушення правил дорожнього руху водієм автомобіля марки Ford Mondeo, за кермом якого сидів, як потім стало відомо, друг Цоєва – Барбарига. Циганський барон летів на червоне світло із шаленою швидкістю, але щоб уникнути зіткнення з мотоциклістом, він повернув різко праворуч і в’їхав у придорожній магазин.

        Наслідки аварії – жахливі… Барбаризі не вдалося повністю уникнути зіткнення із Дмитром, і той злетів з мотоцикла, вдарившись головою. Діму негайно доставили до обласної лікарні, де він наразі перебуває у вкрай тяжкому стані. В машині разом з циганом була Іванченко, яка від одержаних значних травм, несумісних з життям, померла на місці. Найбільш живучим, як тарган, виявився Барбарига! І як таке у світі може відбуватися?

        Дізнавшись від брата Діми - Олександра, що той потребує переливання крові, я виконала для нього місію донора, оскільки в нас однакова група крові – четверта мінус.

        Із Вадимом ми знову сплелися серцями, губами, руками, стали єдиним диханням... Я перша зробила йому крок на зустріч. Він з’явився у кабінеті, коли я ще перебуваючи у трансі від пережитих новин стосовно ДТП та побачивши його цілим та непошкодженим, повисла на його шиї і почала цілувати, як ненормальна.

– Ти моя екзальтована дівчинка, - посміхнувся Вадік і в наступну мить ми вже знову цілувалися  і ніяк не могли відірватися один від одного, забувши про все на світі.

        Серпневий теплий вечір, ніжний шепіт хвиль моря, фіолетове, як лаванда, небо через яке просвічується сонце, що сідає і теплі обійми коханого чоловіка. Мить, яку хочеться якомога більше продовжити. Насолоджуючись цією чарівною атмосферою, я схилилася на плече милого і промовила:

  – Ти знаєш, Вадік, щастя само по собі не приходить, а приходить вміння його бачити і відчувати… Скажи, а ти відчував себе щасливим поряд із Олександрою?

– Мені тоді здавалося, що так, але насправді, це все було якимось штучним та холодним… Холодна краса, холодні почуття, холодне все…

– Як все ж таки сталося так, що Барбарига опинився у твоїй машині та й ще з Олександрою?