Глава 31

1. Найважливіше у стосунках – прагнення обох сторін їх зберегти всупереч усім перешкодам!

      Я на секунду заплющила очі, як мала дитина, що боїться побачити щось жахливе перед собою. І щойно їх відкривши, побачила, як в наступну мить Дмитра ніби підкинуло вибуховою хвилею, але це була не хвиля, а Вадим, який зненацька схопив Діму за шкірку і відкинув його від мене.

– Ще раз наблизишся хоч на метр до Діани – тобі  кінець! Ти мене зрозумів? Сволота ти така! Втягнув дівчину у свої темні оборудки і в тебе вистачає нахабства ще досі її використовувати? – Цоєв вилаявся, потім схопив Дмитра за плечі і почав трусити, як ганчір’яну ляльку.

      Але Діма так легко не поступився, він спочатку від гніву почервонів весь на обличчі і у відповідь наніс сильний удар Цоєву в живіт. Вадим на мить скривився від нестерпного болю, потім його очі теж ніби налилися кров’ю, ніздрі роздулися, він визвірився, як хижак і стиснув шию Діми. Дивитися на це було неможливо! Я закричала щосили, щоб вони негайно припинили бійку. На мій крик прибіг Юрчик, який кинувся розбороняти скажених бійців. Хоч рудий колега, був більш чуттєвий, ніж інші чоловіки, проте він дуже вправно змістив вектор удару, що йшов від Вадима. Саме завдяки Юрі, Дмитро не отримав тяжкого тілесного ушкодження і тому відчувши, що йому загрожує смертельна небезпека, швидко випарувався у просторі, ніби й не приходив, лише величезний букет троянд нагадував про його неприємну присутність.

      Я відразу підбігла до Вадіма і міцно обнявши, почала цілувати його в шию та обличчя. Від моїх рясних поцілунків він на мить завмер, ніби приходячи в себе і теж почав мене цілувати. Юрчик, що спостерігав за нами, здивовано прокричав:

– Отакої! Вадік, ти що з Діаною вже разом? Ну молодца! Вітаю! Не буду вам більше заважати, - і тихо зник.

      Моє серце не витримує такого натиску почуттів і на очах з’являються сльози, які поступово стікають по щоках і обпікають шкіру.

– Вадімчику, що мені робити? Я так більше не можу! Мені прийдеться таки звільнитися і повернутися додому на Волинь, оскільки цей Діма, якийсь психічно хворий, він постійно за мною ходить, в нього просто якась манія переслідування, - я так гірко плакала, що не могла спинитись, аж до захльобів, як трирічне дівчисько.

– <…>, - вилався Цоєв, - хай тільки волосок з тебе впаде, я його зітру у порошок! Жаль, що Юра вліз, так би я його розмазав тут по стінці, - він від люті аж стиснув зуби.

– Не треба, брати на себе такий гріх! Вб’єш гівнюка, а будеш відповідати за людину… Це я в усьому винна! Треба бути більш розсудливою, а з іншої сторони, хто ж знав, що він такий негідник! Коли я з ним зустрічалася, він був дуже порядний і чемний хлопець, а зараз це ніби інша людина переді мною!

– Все досить говорити про цю паскуду, і нікуди я тебе від себе  не відпущу! Зрозуміла мене? – він подивився мені прямо в очі.

– А раптом він почне реалізовувати свою помсту, я ж не знаю, що в нього в голові? До того ж в нього є вогнепальна зброя… – зі страхом розмірковувала я.

– Не переживай, я знайду на нього управу! Але ти повинна переїхати до мене, щоб я був спокійний…

      Якщо б ця пропозиція прозвучала за інших обставин, я була б на сьомому небі від щастя, але тепер я була дещо засмучена, і перебувала в деякому заціпенінні.

      Вадим мене міцно обняв та поцілував в маківку. Я вся досі трусилася від пережитого інциденту. Але разом з тим, перебуваючи в теплих обіймах коханого, я не відчуваю більше себе беззахисною жертвою, оскільки знаходжуся в надійних та сильних руках свого гладіатора, який поєднує в собі унікальні риси розлюченого лева, відбійного молотка та бронетранспортера.

– Слухай, маленька, щось в нас з тобою тиждень взагалі не задався! Твої «грьобані» женихи «Томаси Дімаси» увесь настрій мені спаскудили! До речі, спілкувався вчора з Петровим з приводу його голландського клієнта, то той розказав, що тому негіднику вдалося, ще з його рідною сестрою замутити, ти уявляєш? Петров, коли просив для нього домашній арешт, запропонував тому пожити у його сестри, так Томас не розгубився вирішив поєднати корисне з приємним! Але чому він вирішив до тебе знов лізти, то мене це вкрай обурює! Коротше, всіх удавлю, хто хоча б раз наблизиться до тебе на крок, - гірко посміхнувся він. – Ох, сонечко моє, єдине, що мене в житті заспокоює, так це море, коли мені дуже погано, я завжди їду туди. Тому, як керівник наказую тобі негайно їхати зі мною до моря, прямо зараз! – схопив мене за руку Вадім.

– Ви ж знаєте, що я не можу Вам відмовити, - посміхнулася я йому у відповідь, - але переживаю, що переклад запиту про надання міжнародної правової допомоги прийдеться брати додому, оскільки пообіцяла клієнтам зробити їм на завтра, бо їм він необхідний терміново!

– Усім щось треба і негайно! Надоїло все! Хочу хоч на декілька годин вимкнути телефон і побути з тобою вдвох на одинці, - сильніше до себе пригорнув мене Вадим.

– Як скажете, мій повелителю! – поцілувала я улюбленого шефа в солодкі губи.

        Ми сиділи,  як підлітки, прямо на теплому піску без ковдри і слухали заспокійливу музику хвиль, оскільки шумом назвати це, язик не повернеться. Вадім скинув свої чорні лаковані туфлі, темно-сині брюки загорнув до колін та розщепнув до грудей ділову білу сорочку. Його темне, трохи відросле волосся розвивалося від вітру, як густа трава в полі та накачані загорілі руки, що вгадувалися під сорочкою, ніжно мене огортали.