Глава 27

1. Якщо не вірять – не виправдовуйся! Якщо не цінують – не нав’язуйся!

        Я, немов розчавлений метелик-гусінь ледве заповзла до квартири. Стан такий, наче отримала неочікуваний удар від досвідченого каратиста, один легкий дотик до чуттєвої точки і ти вже у горизонтальному положенні, скривившись від нестерпного болю. Ну, що ж від долі не втечеш, раз так сталося, значить так треба було! У-у-у…

        Життя, як то кажуть хитра штука, коли в тебе на руках усі козирі, вона починає грати з тобою в шахи, і при чому в бліц!

– Діано, пробач, - жалібно промовив вже повністю одягнений Дмитро, ледве не кидаючись мені в ноги, - не знаю, що то на мене найшло, наче диявол вселився! Я, як почув, що ти вже з іншим замутила, думав вискочу та й завалю його, дивом втримав себе! А потім раптом усвідомив, що втратив тебе вже назавжди…

– Все, досить! Не хочу більше нічого чути! Тримай свої ключі від машини і забирайся звідси! Завтра о восьмій годині ранку заїдеш до офісу, я тобі віддам твою злощасну сумку і все – бачити тебе більш не хочу! – я вже кричала на нього несамовитим голосом.

        Діма тихо вийшов, наче напаскудивший пес, підігнувши вуха і опустивши очі.

         Всю ніч я ревіла у подушку, неначе вразлива Нюша із мультфільму «Смішарики». Завдяки моїм сльозам Одеса стала другою Венецією, варто купляти собі замість автомобіля – гондолу для пересування. Мільйон разів я набирала в телефоні повідомлення для Цоєва, в якому просила в нього пробачення і стільки ж раз його видаляла, не відважившись його відправити, бо розуміла, що це все безглуздо! Моня лежав поруч зі мною та судорожно зітхав, переживаючи за мене. Його різнокольорові очі, ніби передавали вголос думки: «Не плач крихітко, жоден чоловік не вартий твоїх сліз! Ех, була б ти кішкою, погуляли ми б зараз з тобою по Привозу, пригощаючись від туристів різними смаколиками»…

        Вранці моє обличчя виглядало не краще, ніж дитяче пюре із броколі. Підрихтувавши свою вивіску завдяки чарівним косметичним засобам по догляду за обличчям, із дзеркала тепер дивилася на мене дівчина у білосніжній сукні із золотистим волоссям та двома кришталевими блакитними озерами – це виблискували сльози, що застигли в очах.

     Залишивши запашну каву у вимучений тривогами організм, я навіть не відчула смаку свого улюбленого напою. Моня продовжував топтатися по моїх ногах, як вовняний масажер і час від часу голосно нявчати.

        Чомусь я не здивувалася тому, що Дмитро не прийшов до бюро о восьмій годині ранку та і о дев’ятій теж. В «Трансліоні» я сиділа за компом і трусилася, як заєць від переповнюючих мене емоцій. З однією сторони я згорала від нетерпіння, що зараз побачу свого шефа, а з іншої – вмирала від страху. Уявляла собі в різних варіаціях, як пройде наша зустріч: чи відбудеться вибух і все розлетиться на друзки, чи він холодно пройде повз, кине у мою сторону зневажливий погляд і буде крижаним офіційним тоном звертатися до мене, як раніше… 

        Від нервів я почала гризти нігті, звісно сумнівне задоволення влітку: злягти з якоюсь кишковою паличкою, як добридень. Господи, як же мені страшно! Щось не везе мені з тими чоловіками, постійно якісь пригоди із ними, чому ж в інших все спокійно: познайомилися-по зустрічалися-побралися-родили потомство?

        Рипнули двері в коридорі, я радісно вискочила з кабінету на зустріч Вадиму. Але то був, на жаль, не він, а мій колега Юрчик, який привіз на роботу собі руде шкіряне крісло на колесиках.

      Відчуття втрати та безвиході переслідувало мене весь ранок, я чинила опір, як тільки могла. Вранці подзвонив Лисенко і назначив мені зустріч в себе в офісі на третю годину дня, де відбудуться чергові переговори зі знайомими мені австрійцями. Я залізла у свої старі нотатки, щоб освіжити у пам’яті термінологію.

        Я повністю з головою поринула у повторювання технічних термінів, що не почула, як до мого кабінету зайшов Цоєв.

        Він свердлив мене своїм лютим поглядом, що я майже повністю втиснулася у крісло. Якщо була б страусом, то б із легкістю сховала голову в пісок, наче на мене насувався бойовий корабель і катастрофічного зіткнення мені вже ніяк не уникнути.

– Пробач Вадиме, - пропищала я, наче сіре мишеня.

– Качинська, якщо Ви і надалі хочете працювати в моєму бюро, сконцентруйтеся, будь ласка, на роботі…

        Ось так і закінчилася моя коротенька історія кохання із шефом, ледве розпочавшись, схожа більш на анотацію до неї, а все із-за фатального збігу обставин.

– Вадиме Вікторовичу, дозвольте, я хоч поясню…

– Це зайве, Діано, краще займись перекладом, я скинув тобі на внутрішню пошту договори по спортивним товарам, бажано на сьогодні їх зробити.

– Я не встигну, оскільки о третій годині Лисенко сказав бути на переговорах з австрійцями…

– Не зрозумів, а чому він відразу подзвонив тобі в обхід мене? Я перший раз про це чую! – роздратованим тоном промовив він.

– Не знаю, я думала Ви в курсі.

– Ти нікуди не їдеш, а займаєшся договорами! Все на зв’язку!

        Я сиділа і боялася поворухнутися. Досі не можу повірити, що Вадим так взяв і пішов! Все! Він мене кинув, остаточно і безповоротно! Нам тепер ніколи не бути разом…

2.Щоб стати щасливим, треба позбутися усього зайвого. Від зайвих речей, зайвої метушні, а найголовніше, - від зайвих думок.