Глава 25

1. На день треба дивитися, як на маленьке життя.

Кожен одесит вам скаже, що мама в Одесі – це не просто мама, це МАМА, яка оточує постійною турботою та здійснює щоденний догляд за своїм вічно маленьким чадом, нічого, що йому чи їй, цьому малюку вже давно за сорок! А болгарська мама – це втричі комфортніше прилягання до тіла дорослого малюка, забезпечуючи цілодобовий надійний захист від протікання в середину сім’ї будь-яких чужорідних тіл у вигляді невісток чи зятів.

Так мама славнозвісного Лукашина із новорічної комедії зі своїм «поживемо-побачимо» та тьотя Песя із легендарним «Емік рібу брось», відомої із серіалу «Ліквідація» - це лайт варіант болгарської маман.

 В Одесі про мам навіть є «бородатий» анекдот: приходить до сексапотолога скромний хлопець, що нещодавно женився і в нього з жінкою нічого не виходить, доктор просить розповісти детально, як той розташовується в ліжку, той розказує що на правому боці і зовсім нічого! Тоді лікар каже, що варто спробувати  на лівому боці. На що той з жахом перепитав: що прямо обличчям до матері?

    Людмила Іванівна із величезною яскравою сумкою на двох лямках із «Хумани», як істинна леді пройшла повз мене, опустивши очі і попрямувала в напрямку кухні.

         Я блискавкою влетіла у ванну кімнату, одягнула на мокре тіло одежу, яка відразу набрала вологи і пішла слідом  у кухню за потенційною свекрухою. А чому ні?

– Вадюша мій, так багато працює, він в мене такий розумник, але йому зовсім не вистачає часу на догляд за собою. Харчується бозна-де і казна-чим.

Хто, як не рідна матуся потурбується про свого синочка, - вона, як фокусник, який спритно дістає зв’язані хусточки із капелюха, так і вона хутко витягла пластмасові лоточки із приготовленою їжею і вмить переді мною виросла «лоточна» Пізанська вежа.

Навіщо мені ще летіти в Італію? До того ж італійські пристрасті тепер мені стовідсотково гарантовані, ол інклюзив!

– Так, Вадим Вік… - я відразу замовкла, оскільки раптом побачила реакцію його мамулі, в якої брови прийняли позу здивованої кішки, що побачила, як в її царську миску влізла якась сіра мишка.

– О, я як згадаю тільки через що йому довелося пройти аби досягти того, що він зараз має, - Людмила Іванівна була повністю сконцентрована на своєму синові і моє ім’я очевидно її вже не так цікавило, власне як і я сама.

         Хвилин двадцять я слухала про всі негаразди, що спіткали Людмилу Іванівну та її синочка Вадімку. Розказуючи свою сімейну сагу, вона пригостила мене болгарським блюдом «Міліна», яке за смаком нагадує слойку із сиром та перемила увесь брудний посуд, що встиг назбиратися за ці вихідні дні, але при цьому підкреслила, що окрім мамулі ніхто цього не зробить.

– Який ж все таки негідник його батько Віктор! – карі очі маман, що мали схожі риси із Вадіковими кидали зараз гнівні блискавки, - кинув мене із маленьким синочком на руках і втік в Молдову! А я, щоб підняти його на ноги в наші нелегкі часи була змушена їздити світом: і в Греції швачкою працювала на швейній фабриці, правда потім по кар’єрній сходинці стрімко пішла вгору і вже була керівником цеху, але менш з тим… І в Болгарії працювала, і ще й їздила постійно сюди в Одесу, щоб приділити увагу своєму дорогоцінному синові.

Зараз звісно, коли син виріс і досяг певного статусу, батько раптом згадав, що в нього є син в Одесі, але пізно – поїзд вже пішов…

– А де він зараз, ваш Віктор? – поцікавилася я.

– Зараз Віктор живе вже в Італії, його там звуть дон Вітторіо, став власником якогось охоронного агентства, і постійно зве нас з Вадюшою до себе в гості, але я відразу сказала, що ні! Хай, навіть і не мріє! Я зради ніколи не пробачаю, а Вадім, хай як хоче, у нього з ним свої відносини - чоловічі чи що…

         Вхідні двері відкрилися і голос Цоєва заграв приємною музикою Вівальді:

 – Діаночко, я вже прибіг, вибач, що так довго! Зустрів одного знайомого та він мені, як на вуха присів…– декілька твердих кроків і здивований крик, - МАМА, ти приїхала? А чому не попередила, я б  приїхав та забрав тебе на машині?

– О, мій синочку, дай тебе поцілую, ти мій хороший, - вона з ніжністю поцілувала Вадіка та провела рукою по його волоссю. – Десь ти пропав, мамі зовсім не дзвониш, тільки короткі смс-ки із трьох слів: сумую, бережи себе. Я розумію, що в тебе шалений темп в роботі, але раніше ти хоч у вихідні мені дзвонив та навідувався, а зараз…

– Дякую, мамуля за клопіт, але ти ж знаєш, що я дуже зайнятий… - почав виправдовуватися перед нею Цоєв.

– Знаєш синочку, ніхто не буває занадто зайнятим, це лише питання пріоритетів, - почала Людмила Іванівна активно жестикулювати і на її очі почали нагортатися сльози.

– Ну, пробач, рідненька, - він поцілував її в щічку посадив на стільчик і почав заспокоювати, як маленьку дитину, - я перед тобою винний, трохи загрався і забувся за маму, так? – він глянув їй прямо в очі.

         Що означає те кляте «загрався»? Це була всього лиш гра і для нього я ніхто? Лялька, якою погралися і забули на гральному майданчику або взагалі викинули у смітник?

         В роті раптом пересохло, серце перейшло на глухий та розірваний ритм, неприємне відчуття втрати зчавило горло. Все пропало шеф, все пропало!!! Я наче відчула під собою зсув: грудки землі стрімко почали розповзатися і падати вниз. Я швидко побігла в кімнату, схопила свою сумку і заглянувши в кухню, промовила: