Глава 21

1. Щастя – це коли чужого не треба, і як у інших – зовсім нецікаво!

Півгодини Цоєв ледве не рвав на собі волосся, бігаючи вперед-назад, наче Євген Кошовий на головному паркеті країні виконував різкі та імпульсивні рухи. Цікаво, а що роблять лисі чоловіки в такому випадку, адже рвати на голові немає що?

Я спостерігала за джаз фанком шефа і навіть в такому його прояві контрастів: енергійності та легкості, льоду та полум’я, він викликав у мене захоплення. Звертатися шефу до поліції я категорично не радила, бо ці правоохоронні органи (а особливо один такий небезпечний орган, шо не дає мені спокійно жити! ) мало чим допоможуть. Недаремно, одесити шуткують: що одеська поліція приїжджає тільки тоді, коли є на «ШО» подивитися, тому за таких обставин їм робити тут нічого.

– Діана, - знов прокричав шеф, і схопив мене за зап’ястя, - я згадав, що машину поставив в зовсім іншому місці, тьфу ти!

 Обличчя шефа було поруч з моїм, я бачила кожну його «тріщинку», як співала Земфіра, хотілося взяти і… Ні не поцілувати, а вкусити за вухо свого боса за те, що він такий космос! Як можна таке забути! Я сама перенервувала, наче то моя власна була автівка!

В очах Вадима спалахували іскорки, чорні, як смола вії ніжно тріпотіли, його такий спокусливий чуттєвий аромат, в початкових нотах якого яскраво звучав цитрусовий тандем апельсина та грейпфрута, плавно переходячи у серцеву ноту, що грав шаленим квартетом герані, пачулі з ветівером та гірчинкою перцю, я жадібно втягувала носом, як Моня аромат бичків з Привозу.

Від Вадима Вікторовича неможливо відвести погляд, від наче мене загіпнотизував, від нього віє могутністю та розкішшю, і водночас елегантністю та чуттєвістю, він спокушає мене, не торкаючись (рука не враховується, ха-ха!), заманює в тенета, начебто розкриваючись, але в той же час, ніби лише натякнувши, що він повністю роздягнений…

Як різке клацання виводить із стану гіпнозу, так і несподіване чхання Цоєва мене вирвало із солодкої, як вата фантазії.

 – Знов мабуть амброзія зацвіла, і мене відразу вітає із цією визначною датою сезонна алергія, - відпустив мою руку Цоєв, достав темно синю хустку і провів біля носа. – ну, все швиденько побігли, сядеш ти за кермо, а то від цієї клятої алергії, я зовсім нічого не бачу, прийдеться знов перейти на окуляри, знявши контактні лінзи.

         Отак я дізналася, що в нас із Вадимом окрім спільного плюса – відмінного знання англійської мови, є ще спільний недолік – поганий зір, такі собі кроти перекладачі, копаємо щось, але поки що під себе.

         Подолавши відстань у тисячу метрів, від офісу, я із з задоволенням сіла в салон, затишно вмостившись у кріслі за кермом автомобілю марки Ford Mondeo. Ох, як я вже встигла занудьгувати за водінням! Нагріте сонцем сидіння обійняло мене теплою і ніжною шкірою, як аргентинський мачо. Зараз будемо танцювати пристрасне танго на одеських дорогах: десь зненацька під колеса може вискочити велосипедист-самогубець або якась білявка, клацаючи акриловими нігтями на айфоні, «завтикає» і «підріже» на світлофорі, тому ввімкнувши голосно «Просто радіо», я повністю перемкнула всю свою увагу на дорожню обстановку.

         Урок пройшов відмінно, шеф був у захваті, але його очі стали червоними, як у каліфорнійського кролика, хоча після другої безсонної ночі, як теж не Камерон Діаз.

          У Цоєва був такий нещасний вигляд, як то кажуть «обійняти і плакати», по дорозі заїхали в аптеку, де я взяла йому таблетки від алергії та краплі для очей. Господи, які ж ті чоловіки безпорадні! Така гора мускул, а якась алергія його просто фізично знищила і тепер вже ходить, наче розчавлена мураха.

         – Діано, поїхали повечеряємо, а то я за цілий день, крім цигарки, нічого в роті не тримав, - з благанням в очах промовив Вадим Вікторович.

         – Так, звісно, - відповіла я, бо теж страшенно зголодніла: без сніданку, без обіду, і навіть без цигарки, єдиним святим духом годуюсь.

         Вадим, хоч із запаленими очима, але все ж справжній чоловік, замовив собі звичайний соковитий шматок м’яса ( але у пафосному ресторані Одеси це по модному – стейк), а я, як справжня прихильниця італійської кухні обрала банальну піцу. О, як вона мені смакувала, мабуть там були якісь особиливі інгрідієнти, ні не руколла із запахом часнику, а якийсь феромон насолоди, я тягнула з тіста волокна розплавленого сиру і, не кваплячись, розжовувала баварські ковбаски. Ех, в компанії шефа, я б і тазик равіолі з’їла, настільки приємна мені його компанія, разом з ним я про все забуваю на світі, мабуть і мій шеф також.

– Офіціант, - гукнув Цоєв, коли йому принесли рахунок, - це що за космічна ціна, дев’ятсот гривень за якийсь нещасний шматок м’яса? – очі шефа із кролячих різко перетворилися на очища іспанського бика, готові розірвати не лише тореро-офіціанта, що розмахував перед ним шкіряною папкою з меню, неначе червоною ганчіркою, а й кухара, що приготував це ексклюзивне блюдо.

         Офіціант почав виправдовуватися, що така ціна була вказана в меню, що шеф, обираючи його все бачив (спірне питання!), що це екологічне м'ясо яловичини і т.д. і т.п.

         Все було б чудово, якби шеф не вимовив просто приголомшливу фразу:

– Оце так халепа, я на роботі забувся барсетку із картками та грошима, Діано, заплати за нас будь ласка…

2. З ким потрібно, з тим доля зведе знову!