Глава 20

1. Я хоч не зефірка, проте іноді теж непроти побути в шоколаді!

         Моє обличчя зі сторони, мабуть нагадувало найкумеднішу рибу в океані, випуклі очі якої, як тенісні м’ячики знаходяться на зябрах.

     Декілька секунд я мовчки дивилася на цигана і в голові прикидала, чи є Барбарига вантажоодержувачем і чи пов'язаний він якимось чином з Дмитром, а якщо це не він, то чому тут сидить?

–  Агов, мала, - звернувся до мене Валєра, - ти сама чи з патроном?

– «Добрвечр», - промовила я, ковтаючи слова і відсунула стільчик за сусіднім столом, що стояв напроти, де сидів циган.

         Одеса, наче маленьке селище, на маленькому клаптику чорноморської землі, куди б не пішов, скрізь знайомі обличчя. Раптом двері кафе відчинилися, і в середину зайшли ще двоє чоловіків, які шуткували та голосно сміялись, потім один з них підняв руку, вказуючи в сторону, де сидів Барбарига, попрямували до нього.

         Коли чоловіки підійшли зовсім близько, то одного з них, на жаль, я теж впізнала, - це був Петров Олег Петрович, колишній адвокат-захисник Томаса. Його ж супутник нагадував мені, як мені здалося, суддю, такий собі опецькуватий чоловічок в уявній чорній мантії. Ох, з такими друзями і ворогів не треба. Серце колотилося в грудях переляканою ластівкою, яку примусово закрили у клітці.

         Чоловіки привітавшись, потиснули руки один одному і сіли разом з циганом, на мене ж ніхто не звертав уваги, наче я раптом перетворилася на Каспера.

         Сам Бог велів мені «робити» ноги! Тому я вирішила завезти Дмитру назад сумку і покінчити з цим раз і назавжди! Діяти під гаслом кролика «Сєні», який пропонував чесно, сміливо і справедливо йти вперед, отримавши кулю в лоб, я чесно кажучи не збиралася.

         Проте прибувши до будинку Дмитра, мене спіткала невдача. Я гукала коханого під вікном, але ніхто не відізвався з другого поверху, в середину будинку я теж не могла попасти, оскільки без спеціального чіпа на домофон, вхідні двері не відчиниш.

        Раптом на подвір’я влетів елегантний срібний «спорткар», який я вперше у своєму житті побачила  наживо. З нього павуком виліз якийсь «крутелик» і попрямував до необхідного мені під’їзду. Цікаво, як ті мажори їздять на такому диво-автомобілі? Адже сидять вони в ньому за кермом, як мені здалося, наче породілля в гінекологічному кріслі, в них мабуть й відчуття однакові: мимовільний страх перед невідомістю, що чекає попереду та жага швидкості.

     Піднімаючись по сходах, я здивувалася в черговий раз, оскільки на голові молодого мажора спереду була звичайна зачіска – коротко стрижене «загелене» волосся, а на потилиці був справжній витвір мистецтва! Там був вистрижений жахливий павук, ну прямо красень спайдермен, не інакше!

     Марно я чекала тих безкінечних сорок хвилин на подвір’ї, бо двері мені ніхто не збирався відчиняти. Я наостанок смикнула за дверну ручку і волосся на моїй голові від переляку здійнялося вгору, прямо ціле повстання волосяних цибулин. Я зайшла всередину, в квартирі нікого не було, лише стояв справжній гармидер, матрац був весь порізаний, з нього стирчав жовтий поролон та на підлозі, як мені здалося, лежала золотиста гільза від патрону. В кухні був розбитий посуд та відімкнені усі дверцята шафок. Залишатися тут, хоч на хвилину, вважала, вкрай небезпечно, тому я, наче газ із пробірки миттєво вивітрилася звідти.

    Я бігла з сумкою хвилин двадцять, не відчуваючи землі під ногами, спина спітніла, хотілося страшенно пити. Господи, де ж той Дмитро і в що він, негідник, мене втягнув, ой мамо, маммооо!!! Сумку зберігати вдома вкрай небезпечно, а на роботі, хоч якийсь, але захист, є камери спостереження та багато людей очевидців, як ніяк.

     Вкотре за день я викликала таксі (завдяки мені, вони скоро наздоженуть по прибуткам Білла Гейтса, а чому ні? Таксист може стати міліонером, проте міліонер вже таксистом ніколи не стане!) і поїхала в напрямку роботи. Водій весело щось розказував, шуткував, відволікаючи мене від сумних думок. Недовго музика грала, недовго фраєр танцював, а мій Діма знову десь пропав…

– Ось я б ніколи не проміняв баранку автомобіля на матрац, - торохтів балакучий таксист, - і назва така дебільна, «матрацник», тільки сидиш, спиш, їси та працюєш за ноутом, і це все треба робити тільки на матраці і тобі за це платитимуть гроші, а ти б пішла рекламувати матраци?

– Мабуть так… - замислилася я, бо тоді б не назбирала собі купу проблем на свою чарівну дупку.

         Діставшись бюро, я швидко забігла в кабінет і сховала сумку в сейф. Хоч в цьому, за цілий день, мені дуже повезло! Ще буквально пару тижнів тому, шеф в моєму кабінеті встановив сейф, оскільки іноді я перекладаю такі «страшні» документи, що у випадку їх втрати, можна відразу йти під трибунал.

        Я вже хотіла, як то кажуть «кинути кості», скоріш би додому, але раптом згадала, що Цоєв наказав на завтра приготуватися до уроку англійської мови в школі інтенсивного розвитку пам’яті.

       Обравши тему для заняття «Fun at work», я почала пошук цікавих статей для обговорення її з учнями. Я вже уявно перемістилася в країни, де в компаніях роботодавці прямо в офісі встановили гольф для гри, вважаючи, що спорт – це найкращий спосіб для відпочинку зайнятих працівників. В Парижі, наприклад, є компанія, яка кожну останню п’ятницю проводить тематичну вечірку, на яку приходять працівники в різних костюмах, які вбираються під акторів Бреда Пітта та Анджеліну Джолі, або під історичні особистості, такі як Юлій Цезар та королева Катерина Медичі. Ох, я точно би обрала собі образ Анжеліки, в костюмі зворушливої наложниці, ха-ха, пам’ятаю, як в школі проковтнула, як голодний Моня банку печінкового паштету, усю серію із тринадцяти романів Анн та Серж Голон. Тільки де ж мій Жоффрей де Пейрак? Мабуть вже таких шляхетних чоловіків не існує в природі, їх благородство мабуть вимерзло під час Льодовикового періоду, добре хоч вцілілі основне знаряддя виробництва та витратні матеріали.