Глава 19

1. Цінності, як відбитки пальців, у кожного свої, унікальні…

На поличці лежала ціла купа паспортів, колір їхніх обкладинок свідчив про те, що їх власники з різних країн. Навіщо вони Дмитру? Поряд з ними лежали ще чорна дорожня спортивна сумка та стос паперів, на яких було щось надруковано, проте прочитати зміст їх мені не вдалося, оскільки роздався голосний стукіт у вхідні двері.

– Тсс… - прошипів Діма, - сиди тихо, не відчиняй!!!

– Раптом це щось важливе? – поцікавилася я.

– Ні, швидко йди до кімнати, але у вікно не виглядай, - наказав мені мій командир і достав із своєї «косухи» пістолет.

В двері продовжували стукати з усієї сили. Неприємний холод пройшов по тілі. Що відбувається? Навіщо Дмитру зброя? Хіба вони не здають табельну зброю після чергування? А враховуючи те, що його тимчасово відсторонили від роботи, він взагалі, виходить, носить її незаконно?

Як відомо, від цікавості кішка здохла, так і я наражаючись на небезпеку, навшпиньках підійшла до вікна і сховавшись за шторою, почала спостерігати за тим, що відбувається на подвір’ї.

 Двоє лисих чоловіків в абсолютно чорному одязі, наче якийсь «спецназ» тільки без головного убору, швидко вискочивши з будинку, попрямували до чорного джипу «лендкрузер» із тонованими вікнами та буквально за декілька секунд зникли у невідомому напрямку.

– Дмитре, ти що,  «с пушкой под подушкой» спиш? – поцікавилася я.

– Майже, - нервово посміхнувся він, - не ми такі, життя таке!

         Я уважно роздивлялася Діму, кров над бровою вже висохла і тепер на її місці утворилася неприємна бордова рана у формі рубця.   

– Тобі необхідно обробити розсічення брови, інакше може лишитися шрам! – я витягла із сумочки антисептик та пластир ( так, в моїй сумочці, як у славнозвісної Мері Поппінс вміщуються абсолютно усі необхідні в житті речі, правда розкладного крісла та фортепіано в мене, на жаль, немає, але для того, щоб надати коханому першу медичну допомогу, вважаю, вистачить).

– Діма, хто це був? І навіщо тобі зброя? Тобі загрожує небезпека? – я буквально закидала його, наче каміннями, питаннями.

– І так, і ні, не хвилюйся! Як казав мудрий Соломон: «Все пройде, пройде і це», просто зі зброєю я відчуваю себе більш впевненішим. Це тільки вам, дівчатам, не потрібна зброя! А навіщо вона вам? Щоб виглядати емансипованими? У вас й так від природи купа усіляких штук, які вражають ціль крутіше за наскрізні кулі! Слухай, в нас просто якийсь «екзаменаторський» ранок – постійних питань та відповідей, давай перейдемо до більш приємної справи, - Діма взяв у долоні моє обличчя і почав пристрасно цілувати.

– Милий «не зістрибуй» із теми, якщо ти хочеш, щоб я була поруч із тобою, ти повинен мені все розказати, - я дивилася прямо в очі Дмитра.

– Я тобі обов’язково усе розповім, не хвилюйся! Але не зараз! – Діма гладив мене по спині, потім руки плавно перемістилася в район грудей, живота…

         Ці чоловіки такі потайливі, і таємниці навколо них плодяться, як каліфорнійські кролі, такі ж самі, на перший погляд, милі,  білі та пухнасті, а рильце то чорненьке, начебто вже встигло необережно вимазатися у багнюці.

Недаремно писав дідусь Фрейд: чим бездоганніша людина ззовні, тим більше демонів у неї в середині.

– Моє сонечко, моя маленька… - захоплено пробурмотів Дмитро, цілуючи і зводячи мене з розуму, - і звідки ти взялася така дивовижна? Ти просто неймовірна, незрівнянна…

         Так дивовижний ранок перетворився у дивовижний день. Мій «редмік» вже мабуть згорів від безкінечних вхідних дзвінків. Мені так було добре з Дімою, що хотілося, як у студентські роки забити на все і хоч деньок пожити у своє задоволення. Але на жаль, я вже не студентка і перездати сесію мені ніхто не дозволить, треба їхати на роботу.

         На телефоні висвітився час – друга година дня, нічого так «прогуляла» роботу. Може, раптом, Цоєв ще тримає в пам’яті мій «червоний березовий листочок», і не підніметься в нього… рука, підписати наказ про моє звільнення?

         Я встала з ліжка. Діма солодко спав, як маленький хлопчик, на обличчі якого білою смужкою красувався наліплений лейкопластир. Відкривши «ватсап» я жахнулася цифрі у зеленому кружечку напроти адресата Цоєва. Триста два повідомлення за чотири години робочого дня і двадцять один пропущений дзвінок. Ось вже нетерплячий чоловік! Цікаво він у ліжку теж такий темпераментний? Так, стоп! Знов занесло мене не в те русло! Добре, що чоловіки не здатні чути думки дівчат, інакше вони б точно з’їхали з глузду, особливо, читаючи мої!

         Я вкотре за цю тривалу зустріч із Дімою, прийняла душ і нашвидкуруч почала фарбуватися. Так необхідно ще заїхати до себе на квартиру, інакше шеф відразу зрозуміє, де я провела ніч, хоча опухлі від поцілунків губи та блискучі очі навряд чи вдасться  сховати, як спритному кишеньковому злодію гаманець.

         Викликавши таксі, я підійшла до ліжка поцілувати коханого.

– Зі святом, моя мила! – відкривши очі, прохрипів сонним голосом Діма.

– А яке сьогодні свято?

– Бачити тебе поруч, вже велике свято для мене! Якщо б я був міліонером, я б купив твою посмішку, адже посмішка – це поцілунок душі, - Діма знов обняв мене і потягнув у ліжко.