Глава 15

1.У кожного віку, як і в пори року, свій смак до життя!

Забруднене автомобільними викидами гаряче повітря, міська пекельна липнева спека та жахлива інформація про Цоєва із вуст Машер, усе в сукупності мене розчавило вщент, як позашляховик дрібного слимачка.

Я сиділа на кухні, пила лимонад власного виробництва чи правильніше сказати, звичайну воду з лимоном та медом і методично надзвонювала Дмитру. Мій милий, як на зло: або не чув, або був зайнятий, або не хотів говорити, замість його потрібного любимого голосу я чула лише довгі безкінечні гудки.

Піднявся сильний вітер, вечірнє небо накрили свинцеві хмари і рудий Моня, як справжній єврейський кіт, знов заліз до мене в квартиру через хвіртку, відчуваючи негоду своїм кошлатим «тухесом».

– Ах, ти ж «форточник»! – звернулася я до кота, - твоя хазяйка поїхала на малу Батьківщину, в Тель-Авів, а тебе не взяла, і ти тепер промишляєш на повну!

Про «кримінальні» пригоди кота та його ім’я я дізналася випадково від сусіда Коліка зверху з другого поверху, який жив прямо наді мною і у вихідний день у шість ранку вирішив поштробити стіну, а я йому потім нагадала в час ночі, що Цой ще жив, ось таким чином ми приємно «познайомилася» з його погроз викликати поліцію і розбити мої музичні колонки та обопільним шаленим бажанням вбити один одного.

Замість Коліка там раніше жила Роза Марківна, шістдесятирічна жіночка, єврейка, яка сильно любила чоловіків, і не менш за них, котів. Її син вдало влаштувався в Ізраїлі на високо оплачувану роботу архітектором і забрав свою маму із сонячної Одеси в не менш теплу, морську із субтропічним кліматом країну на постійне місце проживання, адже єврейський син без мами, це як автомобіль без педалі зчеплення. Усіх разом взятих п’ятьох кішок та котів, Роза Марківна повіддавала знайомим і лише Моня, один з усіх чотирилапих, вернувся з Молдаванки невідомо яким чином. Хоча вчені зоологи вже багато років досліджують питання повернення додому котів, що загубилися, було проведено чимало експериментів, проте досі не можуть дати чіткого пояснення, одні аргументують тим, що коти дуже чуттєві до магнітного поля Землі і тому завдяки їхньому відчуттю напряму, вони з легкістю знаходять свій дім, інші вважають, що коти здатні створювати в голові просторові карти, але як на мене коти – загадкові створіння, як і більшість речей в цьому світі є таємним, і пояснити їх доступною людською мовою неможливо, тому треба сприймати їх як належне та цінити.

Мій улюблений французький письменник Віктор Гюго колись написав, що Бог створив кішку, щоб в людини був тигр, якого можна погладити. Ось так і Цоєв представляв для мене собою чарівного тигра, якого хотілося погладити, але це дуже небезпечно! Невже цей чоловік з високовольтною харизмою здатен когось вбити? Так, він дуже владний, сильний, адже він раніше займався карате. Проте мені ніяк не хотілося вірити в те, що розповіла Маша, я потребувала, як суддя, доказів вчиненого. І для цього мені був потрібен Діма, щоб допомогти знайти істину, хоча не тільки для цього, адже за день коханий мені не написав жодного повідомлення та не було жодного дзвінка від нього.

Я продовжувала набирати номер Александрова та результат так само лишався незмінним, єдине, що довгі гудки змінилася на жіночий голос, яка мене постійно повідомляла про те, що абонент не може прийняти мій дзвінок і я можу залишити повідомлення на автовідповідач. Накопичена втома потрохи давала про себе знати, я прилягла на ліжко і почала скролити «гугл» в пошуках будь-якої інформації про Іванченко та непомітно для себе провалилася в сон.

Робочий тиждень закрутив мене, наче віденський вальс, мої пересування по Одесі були подібні: повний оберт у два такти з трьома кроками в кожному, то ділові переговори з Лисенком та австрійцями щодо укладання додаткових угод по турбінам, то викладання англійської мови в школі інтенсивного розвитку, куди вже також залучили Машу, правда вона ще нічого корисного там не робила, лише спокушала Піпку.

В п’ятницю мене вже завалили документами по дистрибуції рослинного молока і лише гігабайт інформації, в якому постійно маячили клітковина та харчові волокна злаків, не дали мені остаточно піти в депресію.

Дмитро так досі і не вийшов на зв'язок. Лише сьогодні вранці за чотири дні прийшло повідомлення: «Я передзвоню.», саме таке сухе, без смайлику, без стікеру «цьомчика», зі злою крапкою, яка підводить підсумок написаному і все! Я вже думала, що все таки розгадала сутність чоловіків, як ребус, але все ж таки забагато вони поєднують в собі цифр та знаків, які не піддаються моїй логіці.

– Діано, а які в тебе плани на вихідні? – поцікавилася Маша, яка ліниво гортала каталог про рослинне молоко, який їй теж дали перекладати на французьку мову.

– Ще не знаю, взагалі то вже думаю розпочати заняття спортом, хоча б побігати вдовж узбережжя моря та послухати гарну ритмічну музику.

– Це хороша ідея, я б теж не проти, треба трохи підкачати сідниці, а то з цією машиною, я взагалі не рухаюсь…

– В тебе вже є машина? – в мене від подиву здається впали щелепи і зуби розсипалися по підлозі. – Коли ти встигла Машер?

– Ну, там в школі пам’яті, Аркаша, такий щедрий чоловік виявився…

– Стопе! Ти ж тільки два чи три дні там побула? – я досі не могла відійти від шоку.

– Ох, Діано, ти як дівчина з радянських часів, де сексу взагалі не було, між іншим, в суботу я виходжу заміж…