Глава 12

1. Нехай наші дні будуть схожі на ромашки, такі світлі із сонечком всередині!

Під час гри в шахи, я дотримуюся трьох основних правил: по-перше, постійно здійснюю аналіз та оцінку позиції, по-друге, складаю приблизний план подальшої гри та роблю обміркований хід, і в результаті: або виграю, або програю, або нічия…

Оцінюючи ситуацію, яка склалася, я прийшла до висновку, що вона не катастрофічна, але і неприємна, така собі «+-». Ну що ж, діючи за стандартною схемою – ніколи не здавайся, ганьбися до кінця, поки ще бос на місці, піду попрошу вибачення за помилкове відправлене повідомлення і попрошу його видалити.

Відчинивши двері кабінету шефа, мене, наче целофановий пакет, підкинуло вверх і занесло всередину. Виною всьому був протяг, який створив Цоєв, відкривши вікно, куди випускав невидимий дим електронної цигарки.

– Ефектно зайшла, - посміхнувся Вадим Вікторович.

– Вадиме Вікторовичу, гляньте будь ласка перекладені мною документи стосовно офшорних компаній, треба зробити на них апостиль. І ще одне, я хотіла б Вас дещо попросити…

Повністю донести до чарівних вух Цоєва своє прохання я не встигла, оскільки в кабінет занесло, неначе торнадо, Фреді, тобто Юрчика. Шоу маст гоу он!

– Вікторович, це грабіж серед білого дня! – кричав рудий вусач, - Ти тільки поглянь на це, - він протягнув клаптик паперу шефу.

– Поверну номерні знаки за винагороду, телефон 0982223331, - прочитав вголос Вадим, - Це чиє?

– Прикинь, ТВОЄ, Вадіку, я вискочив в магаз купити морозива, і випадково звернув увагу на твою тачку, а там, дивлюся, ні фіга собі, зникли номери, і замість них на лобовому склі ось ця папірчина. Що будемо робити? – він склав губи у прекрасне сердечко і уважно спостерігав за реакцією шефа.

–  <…> , ні дня без пригод! – вилаявся та важко зітхнув Вадим. – Ну, по-перше, в поліцію взагалі немає ані сенсу, ані бажання, звертатись, а по-друге, якщо зараз дати можливість шахраю заробити на мені, то він буде постійно таке чинити, - розмірковував вголос він.

– В принципі є фірма, яка «кліпає» дублікати номерних знаків, - запропонував ідею рудий Юрчик.

– Та це взагалі не варіант, якась гнида почепить мої номери на свою автівку, зіб’є людину, а мені потім такий «гемор», однозначно ні, краще звернуся в сервісний центр МВС, довго, збитково, зате, це єдине оптимальне рішення, яке може бути прийнято, як у Верховній раді, одноголосно, більшістю голосів у першому читанні.

– Вадиме Вікторовичу, дозвольте, я спробую Вам допомогти…

Рівно за півтори години, Цоєву були повернуті номерні знаки на безоплатній основі, а все завдяки оперативності мого Супергероя – Дмитра. Здавалося б, Одеса – велике місто, але за бажанням і можливістю правоохоронних органів, знаходиться все і всі. Не для вух Цоєва, але всі типові кримінальні правопорушення вчиняються, як правило, одними й тими ж суб’єктами: хтось вже раніше «попадався» на такому, хтось тільки «відкинувся», проте більшість даного контингенту знають один одного та їм відомі «усі явки та паролі». Одним словом, Дімі вдається такі задачки вирішувати, як мені поставити супернику «мат в три ходи».

 – Ну що, аміга, поїдемо на пляж скупаємося після важкого спекотного дня? З’їмо по морозиву, я тебе пригощу освіжаючим мохіто…

Заграла мелодія із серіалу «Ліквідація», і мені не вдалося дізнатися, щоб ще цікавого мені запропонував Діма.

 – Категорично вітаю! – привітався він з невидимим співрозмовником по телефону, - ну знаєте, бувало і краще, ха-ха, так звісно, але бувало і гірше… Що? Та невже? Зрозумів, так, так, добре, зараз буду.

– Що? «Охрана отмєна»? – поцікавилася я в Дмитра.

– Так, сонце, пробач мене, будь ласка, треба терміново їхати в контору, оскільки затримали одного «мокрушніка», за яким я вже два роки веду полювання, - він зробив такі сумні очі, наче в малої дитини, яку вихователька забирає від матері в дитячому садочку.

– Нічого, я все розумію, це тільки в кіно все за сценарієм, а в житті, на жаль, все непередбачувано…

         Ми попрощалися, на душі миттєво стало пусто, наче планувала перегляд цікавого фільму на вечір, а включивши комп, виявила, що колонки не працюють: зображення є, а такого важливого і потрібного мені звуку не має.

Я вже майже дійшла до зупинки, як побачила бабульку, що торгує полуницею з рук.

– Скільки коштує Ваша смакота? – поцікавилася я.

– Сорок гривень за кілограм. Доця, тут лишилося всього півтора кілограми, може забереш усю за п’ятдесят?

– Візьміть, будь ласка, п’ятдесят гривень, - якась старша жіночка, невідомо звідки з’явилася, всунула бабулі гроші, схопила пластмасовий кошик з полуницею і побігла.

– Пробач, дитинко, що це взагалі було… - бабуля була повністю ошелешена стрімкою витівкою покупця. – Години дві стояла, ніхто не підходив, щойно ти підійшла і на тобі…

– Буває, я вже звикла, варто мені на щось звернути увагу, як відразу всім хочеться саме те, що обрала я…

         Наче спалах фотокамери промайнула думка про помилково відправлене повідомлення. Із-за шаленої метушні із пошуками номерних знаків, потім носилася з апостилем на документи, і якось зовсім за нього забула! Це злощасне повідомлення, як граната РГД-5 сиділо в телефоні Цоєва, і як воно себе проявить, невідомо: або вразить уламками корпусу, або виявиться звичайним муляжем. Можливо, так і треба?