Глава 11

1. Нехай те, що сьогодні було твоє мрією, завтра стане частиною твого життя.

– < …> , хто ж так їздить??? – лаявся Дмитро на весь салон автомобіля. –

– < …> - хвилин п’ять лунала лексика непридатна для її відтворення.

  Ми сиділи в машині, яка дивом вціліла, з’їхавши на узбіччя, ледве не потрапивши у канаву, яких було повно уздовж всієї проїжджої частини.

Стояла справжня спека, губи пересохли, здавалося, що язик перетворився на сухий мох.

- Діано, я просто шокований твоєю реакцією, ще б доля секунди і був би повний фарш з автомобілів, - зробив невтішний прогноз Діма.

- Так, на жаль, ми не такі живучі, як таргани, - нервово посміхнулася я, – які здатні жити без голови декілька тижнів, оскільки не мають розгалуженої мережі кровоносних судин.

- Добре, що добре закінчується… хоча б для нас, - Діма вийшов з машини і знов вилаявся.

     На узбіччі з протилежного боку стояв страшний «ВАЗ Жигулі» зеленого кольору, зад якого був спресований, наче залізна банка з-під «Старопрамену», і за декілька метрів від нього стояв білий бус «Мерседедес бенс спринтер» з не менш привабливими м’ятинами. Одне радувало те, що ніхто з людей не постраждав, хоча водія зеленої шкарбоньки назвати людиною важко, скоріше сліпим кротом, на носі якого були величезні окуляри, товщина лінз яких може позмагатися за розмірами із фундаментом веж Петронас в Малайзії.

    Процес очікування приїзду поліції для оформлення протоколу ДТП можна порівняти із протіканням пологів у першородячих,  так само довго,  невідомо що та як, і всі на нервах… 

  До села Ровенці, де мав відбутися фестиваль Бандерштат[1], ми дісталися пізно ввечері. Я була вкрай втомлена, але щаслива, бо присутність Дмитра мене приємно тішила, а особливо його наполегливість, з якою він проявлявав свою захопленість мною.

    Фестиваль тривав три незабутніх шалених дні, але для мене з Дімою промайнув, як один день. Я дуже була вдячна йому за прекрасно проведений час і за терпіння, яке він проявляв зі мною, спавши в одному наметі, мабуть вночі ходив рубати дрова, як Челентано у фільмі «Приборкання норовливого».  Від фесту я була в тотальному захваті, але з моєю надмірною цікавістю було дуже важко всидіти на одному місці, оскільки було нестримне бажання послухати виступи музичних гуртів і на Головній, і на Тихій сценах, які, на жаль, відбувалися одночасно. Враховуючи мій характер, мені так складно зробити вибір на користь чогось, або навіть когось одного, хотілося все і відразу!!!

   Особливо я вподобала літературні ранкування, де з горнятком смачної кави, ми слухали гутірки відомих українських блогерів та письменників, які розповідали про свої досягнення в культурі та інформаційних технологіях. Так, Дмитро дуже гостро реагував на лекції політиків та громадських активістів, оскільки в нього була своя тверда позиція, і  щоб уникнути загального конфлікту, я відволікала його увагу і ми йшли купатися у річці охолоджувати його запал. Вечорами ми насолоджувалися парадом повітряних куль, а наприкінці фесту я відвідала майстер-клас із плетіння паракордових браслетів, і зробивши два однакових браслети, один з них подарувала Дімі, як пам'ять про проведений разом незабутній час.

         Прямуючи до Одеси, ми голосно слухали музику Depeche mode, і кожен міркував про своє. Раптом Діма сповільнив хід автомобілю, оскільки на дорогу вискочив якийсь хлопець з рюкзаком на спині і почав активно розмахувати руками. Безсмертний!

   Я опустила скло, підбіг хлопець і по-польськи промовив, типу «чи можеш мн’є зав’єшч?», я поцікавилась в нього, чи міг би він краще сказати це англійською мовою.

 – I need to get to Kiev, - посміхаючись, промовив незнайомець.

         Виявилося, що наш попутник Олександр Вінські, родом з Кракова, мандрівник, веде блог про подорожі, саме зараз він подорожує Україною автостопом, вивчає її культуру. Ми з Дімою були вкрай здивовані, що він не боїться самостійно подорожувати світом, особливо по Україні, оскільки в нас це робити вкрай небезпечно, Діма, як представник правоохоронних органів міг це абсолютно підтвердити. На що поляк віджартувався, що з нього особливо нічого не візьмеш, він студент, який живе на одну стипендію, і хоч вона достатня для нормального проживання в Польщі, але для подорожей її вкрай не вистачає, саме тому він їздить автостопом, щоб не платити за проїзд.

  Ми з Дмитром лише посміялися з кмітливості цього молодого хлопця, який жив у своє задоволення і не думав про пригоди, в які він міг потрапити, не маючи в цій країні знайомих та грошей. Легковажного блогера ми висадили біля Вінниці і попрямували далі до Південної Пальміри.

   Подолавши близько вісімсот кілометрів, ми врешті-решт опинилися в Одесі. Квартира на вулиці Базарній була порожньою, на цей раз мене ніхто не зустрічав. За час моєї тривалої відсутності, відбулися деякі зміни. Так, зокрема, чого найбільше боявся Костя, те на жаль, і сталося: Білла вкрали, коли той самостійно вибіг з квартири на прогулянку. Марно шукав його Костік, розклеївши оголошення по всьому Приморському районі, і за тиждень до мого приїзду, він, уклавши контракт з новою крюінговою компанією, відправився у рейс.

 Я запросила Діму до себе, пригостивши кавою мокко, бо це єдине, чим я могла почастувати гостя у спорожнілій квартирі. На годиннику час ночі, обидва вже кліпаємо очима від втоми і обом потрібно завтра, а вірніше, сьогодні на роботу.

- Дімо, залишайся, куди ти поїдеш? Вже пізно…–  за ці дні я так звикла до його присутності в моєму житті, що мені вже не хотілося його відпускати від себе.