Глава 3

1.Не питай про те, що тебе не стосується і не почуєш те, що тобі не сподобається.

Сиджу, мов паралізована, на стільчику в коридорі біля чергового відділу поліції, і намагаюсь хоч якихось дієвих вжити заходів, але у голові, як у Вінні Пуха, замість мозку – тирса. Золоте правило: мовчати у будь-якій незнайомій ситуації, бо можу нашкодити не лише собі, а й Томасу.

– Дівчино, ти ще довго тут стирчатимеш? – донісся до мене голос чергового, - ти ж бачила на власні очі, що ми затримали особливо небезпечного злочинця, до того ж іноземця, і зараз нам, тим більше, немає коли…

        Співробітник поліції не встиг договорити, оскільки вибіг із кабінету весь червоний від люті Дмитро.

  –    Ти уявляєш, Саня, - верещав на весь коридор Діма, звертаючись до чергового, - ця гнида, під дурачка косить, наче російську мову не розуміє, перекладача йому подавай, і наш захисник, до речі, йому не підходить!!! Як, падла дівчат молодих обманювати і продавати у сексуальне рабство, то він розуміє добре! Ну скотина, будеш в мене сидіти від дзвінка до дзвінка! Визивай сюди терміново Васильєва, треба його допомога, – сплюнув на підлогу Дмитро і пішов в кінець коридору.

        Від почутого різко потемніло в очах, тіло стало неслухняним і відчула лише глухий удар ззаду, як виявилося, я втратила на декілька секунд свідомість.

– Обережно, - чую, наче скрізь вату, голос Сані, - ти не забилася? Може викликати швидку?

– Ні-ні, дякую, зараз вийду на свіже повітря, стане легше, щось кисню не вистачає…- ледве промовила я, бо язик був наче глиняний.

– Все! Кажи адресу, наші хлопці тебе довезуть додому, вони все одно патрулюють вночі, а завтра вранці приходь знов, може як раз тобі і пощастить: знайдуть твій телефон.

…Ранок почався не з кави, а зі стуку у двері, я ледве піднявшись з ліжка, попрямувала до дверей.

– Діана Качинська? – звернувся до мене невідомий чоловік років сорока,  у довгому чорному шкіряному плащі він виглядав наче ворон.

– Так. А Ви хто? – протираючи очі, я намагалася його краще роздивитися, бо без контактних лінз дуже погано бачу.

– Не бійтеся, я Вас чіпати не буду, - промовив до мене незнайомець і протягнув мені візитівку.

– А я і не боюся, - відповіла я якомога впевненіше, хоча мабуть так здалося лише мені.

– Ха-ха, ну це добре! Збирайтеся! В нас дуже мало часу. Я чекаю на Вас внизу в дворі. – приказав мені «ворон», наче генерал солдату.

Двері зачинилися, а я наче дворічна дитинка, намагаюсь, із подій-пазлів скласти цілісну картину. На візитівці зазначено: Петров Олег Петрович, адвокат юридичної компанії «Praesidium», щось мені здається, це якимось чином пов’язано з Томасом.

Із гардеробом не заморочувалася, вдягла стандарт: гольф, джинси, куртку, кеди і рюкзак із собою.

Внизу чекала чорна аутівка «Ауді» з тонованими вікнами, за кермом якої сидів справжній «адвокат диявола», такий же любитель марнославства, очевидно копіюючий образ Кіану Рівз із такою ж самою зачіскою. Я підійшла до чотириколісної красуні. Вікно на дверцятах біля водія опустилося.

– Сідай всередину. Є розмова, - промовив до мене Олег Петрович.

– Скажу коротко, - вів він далі, - як тобі вже відомо, Томаса заарештували, і тому потрібна твоя допомога. Ось координати бюро перекладів, там я домовився з керівництвом, тебе вже чекають, за пару днів постарайся зібрати усі необхідні документи, які необхідні будуть для працевлаштування. Все їдь зараз прямо туди, пізніше я тебе наберу.

– Чекайте! – швидко заговорила я, - мені нічого не зрозуміло! По-перше, якщо Томас злодій і мене обманув, я ні в якому випадку йому не буду допомагати! По-друге, я сюди приїхала не надовго і за декілька днів вертаюся до себе додому, на Західну Україну! По-третє, в мене вчора вкрали телефон і я тепер без зв’язку, тому у мене в планах як раз їхати зараз у поліцію, щоб написати заяву про крадіжку!

– Я тебе зрозумів! – відповів «Кіану Рівз», - все одно, прямо зараз прямуй до бюро, тут воно від тебе недалеко (ох, подобається мені у одеситів розуміння відстані, «недалеко» - означає кілометрів три-чотири пішки йти), зупинок п’ять здається, через годину мій помічник тобі привезе телефон. Допомагати ти будеш, оскільки в тебе вибору немає, Томас не злодій, і ми це доведемо! Все! До зв’язку! – дуже жорстко промовив адвокат, даючи зрозуміти, що його не послухатися буде коштувати мені дорого.

Я вийшла з машини, яка через пару секунд зникла в туманному Альбіоні. Ось такий в мене життєвий пат, куди б я не пішла скрізь ставлю себе під удар.

Далі події розвивалася так, наче я була їх спостерігачем, а не головним виконавцем. В бюро перекладів «Трансліон» мене прийняли без проблем, зробили копію паспорта, чи правильніше айді-картки, скан-копію диплому я скинула їм зі своєї електронної пошти, де у мене завжди зберігаються усі необхідні мені копії документів. Познайомили з колективом, який нараховував лише 5 чоловік: дві старші жінки під п’ятдесят, і два хлопці років 25-30, ну і звісно керівник Цоєв Вадим Вікторович, виглядав на років 35-40. Із запам’ятовуванням імен в мене завжди були проблеми, особливо чоловічих, тому не особливо намагаючись їх запам’ятати, я промовила «дуже приємно» і одразу ж приступила до виконання свого першого завдання, це був договір про надання правової допомоги.