Глава 2

1.Нехай ніколи не охолоне у чашці – чай, в будинку – вогнище, а в серці – любов!

    Відкривши одне око, я відчула, як промінчики сонця нахабно світять прямо в обличчя. Я знову залізла з головою під теплу ковдру, ввімкнула в телефоні музику Coldplay і з приємною насолодою провалилася у спогади вчорашнього вечора…

      Томас мені нагадує чеширського кота, його нема, а його посмішка стоїть перед очима. Такий милий, але з якимись демонами всередині…

    З голандцем ми зустрілися, як і домовлялися, на Грецькій площі. Томас, як і всі європейці, був одягнутий по простому, в темні сині джинси і в спортивну кофту з капюшоном, поверх якої була коротка чорна дута куртка, на ногах бежеві спортивні чоботи. Спочатку ми прогулялися вечірніми історичними вулицями – Дерибасівській, Пущкінській, Ланжеронівській, спустилися до Морвокзалу, де  ковтнули справжнє холодне морське повітря. Яка ж чарівна вечірня Одеса, вся світиться вогнями, коли дивишся на неї зі сторони моря, так схожа мені на святковий торт із запаленими свічками, які хочеться задути, загадавши бажання і яке б обов’язково згодом здійснилося!!!

     Під час прогулянки я звернула увагу на один грузинський ресторанчик, бо з дитинства обожнюю хачапурі по аджарськи, туди ми як раз і зайшли. Поки нам готували заказ, ми вели невимушену бесіду. Я розказала йому про себе в декількох словах і почала розпитувати в нього про його життя-буття в Роттердамі. За келихом домашнього грузинського вина, яке одразу мене сп’янило, і від якого напруга зникла, Томас мені переповів, як пригодницьку книгу, своє особисте життя. Як я зрозуміла із його англійської розповіді, що він за професією лікар офтальмолог та приїхав сюди до Одеси, як раз на міжнародну науково-практичну конференцію на 5 днів. Томас, як і вся молодь Роттердама, бере відпустки близько чотирьох разів на рік на подорожі, тільки в минулому році він встиг побувати в Сіетлі (західне узбережжя Америки), в Алясці, Шрі-Ланці, Кубі,  і коли сюди їхав до Одеси, по дорозі встиг відвідати Бухарест, який до речі йому дуже сподобався, оскільки нагадав йому Париж, бо там теж є тріумфальна арка і відчутний французький вплив.

    Цікаво, що американські вчені визначили, що жінці достатньо 40 секунд для того, щоб оцінити незнайомого чоловіка, із них: 10 секунд вона робить загальне враження про фігуру, 8 секунд оцінює його очі, 7 секунд дивиться на волосся, 10 секунд - на губи і підборіддя, 5 секунд – на плечі, і останні 5 – дивиться на обручку – є вона чи ні. Але спостерігаючи за Томасом, я зробила висновок про те, що мені і 10 років в шлюбі з ним не вистачить, щоб достатньо вивчити його, на стільки в ньому була прихована інша сторона його особистості. Статури він був кремезної, широкі плечі, високий на зріст, темне коротке волосся, карі очі, тонкі губи, як на мене досить симпатичний, хоча і «не породистий», нерівномірно відростала щетина і ніс був неправильної форми.

     Після двох (можливо навіть трьох!) келихів вина, Томас запропонував поїхати до нього в гості на каву. Пропозиція мені здалася трохи несподіваною, і після наполегливих умовлянь я таки погодилася…

      Пісня «Paradise» різко обірвалася на приспіві, задзвонив телефон, на екрані висвітився невідомий номер. Відповісти? Навіщо! Добре, що я вчора вчасно, мов Попелюшка втекла, і все закінчилося лише поцілунком, хоча і пристрасним…Я вже бачу його стратегію поведінки: провести зі мною добре час, розважившись останні чотири дні, і вийти із ігри. Це що: виграш, програш, нічия? Будь-який із цих варіантів мені не підходить… 

       На даний час я не готова до спілкування з Томасом, тому слід зайнятися іншими справами.

      Відвідавши деякі лікувальні процедури, я вирішила поїхати в центр міста, на екскурсію під назвою «Кримінальна Одеса», де попередньо зареєструвалася через мобільний додаток на другу годину дня.

    Двохгодинна подорож по зворотній стороні Південної Пальміри, була страшенно…цікавою! Я нарешті побачила на власні очі відомий бандитський район «Молдаванка», де свого часу промишляли Мішка Япончик та Сонька Золота Ручка, також прогулялася кварталом «Червоних ліхтарів» ( в народі «білих простирадл»), посміялася з того, що із колишнього публічного будинку зробили гуртожиток одного із провідних університетів Одеси. Ну і звісно, зробила селфі у славнозвісному дворику Давида Гоцмана, де проходили зйомки мого улюбленого серіалу «Ліквідація», і яке одразу ж добавила в Інстаграм.

    Зробивши більше 20 тисяч кроків, я ледве дісталася свого санаторного ліжечка. Глянула на телефон, який мені відобразив 27 пропущених дзвінків і купу повідомлень на ватсапі,  Одне з них від Томаса: «Привіт! Щось сталося? Діана, нам треба терміново поговорити! Чекаю!».

     Перша думка була написати йому в дусі реплік мого улюбленого Челентано, типу: «сьогодні не можу, давай ніколи! Ніколи тобі підійде?». Але ж Томас мені не зробив нічого поганого…

       Виснажена несамовитими думками, я вирішила діяти, як відома Скарлет - я не буду думати про це сьогодні, я подумаю про це завтра, адже ранок вечора мудріший і провалилася у густий, як волинський ліс, сон.