Розділ 39

Коли день гасить свої вогні, ховаючи сонце до наступного ранку, починається наш час.
Я укрию тебе в своїх обіймах, і не відпущу, навіть засипаючи міцно триматиму, бо ти освітлюєш мені шлях в темряві.
Навіки твій С. (Сем і серпанок ласки)

Ліна

Цей величний парк, я чудово вивчила як свої п’ять пальців, тому де знаходиться той Амур, прекрасно знала. Одразу попрямувала туди.

Чомусь пожалкувала, що не одягла високі підбори, хотілось ефектно з’явитись перед ним. Навіть не подумала про таке. Добре хоч бабуся про прикраси згадала. Взагалі від всього цього давно відвикла, просто не було для кого красиво одягатись, прикрашатись. Хоча раніше завжди це обожнювала, навіть в найгірших ситуаціях виглядала ефектно. Значить, я загубила ту себе справжню. А тепер, з раптовою появою Сема, починаю повертатись хоч подумки.

Піднявшись вгору до скульптури, одразу побачила його. Чомусь схилився над тим Амуром, наче благав його про щось. Чи молився! Який жах! Ледь не засміялась. Наче перед якоюсь іконою. Вже мене розвеселив.

Поволі підійшла. Раптом, немов відчувши мою присутність, підняв іскристі очі, нарешті відірвавшись від того дивного заняття.

- Я знав, що ти прийдеш. – усміхнувся однією з тих своїх усмішок, від яких завжди перехоплювало подих.

І хоч пройшло декілька років, нічого не змінилось. Я продовжую дихати ним. Скільки б не заперечувала, від цієї правди однаково нікуди не дітись.

- Все такий же самовпевнений, - хмикнула, згадавши минуле.

- Невже ти думала, що знову ось так легко тебе відпущу? Я ж обіцяв не з’являтись в крамниці і дотримав свого слова.

Сміливо підійшла ще ближче до нього...

- Вирішив виконати всі мої безумні мрії?! – раптом заявляю з посмішкою.

- Так... – протяг він поволі, не відриваючи очей, - ти ж колись називала мене чарівником...

- Там ще був політ в космос, здається, чи на місяць...

- А для чого, ти думаєш, я тебе сюди покликав...

Його вкрадливий тон змусив шкіру покритись мурашками. Як же я сумувала без цього голосу.

- А от з катанням на акулі, вже буде трохи важче. – він навіть легенько усміхнувся. -  Але щось обов’язково вигадаю.

- Я і не сумніваюсь в твоїй винахідливості. – наче здалеку почула свій відданий голос.

Вже потонула в його очах, вже загинула. Навіть незчулась як опинилась в нього на грудях. Це здавалось таким правильним і потрібним рішенням, як наприклад, дихати – ти це робиш, бо необхідно для життя і не задумуєшся ні про що. Так, він вже давно став моїм безумовним рефлексом, завжди ним і був.

 Все, знову розпрощалась зі своїм здоровим глуздом!

- Сем... – прошепотіла, вдихаючи його запах.

Нестямно заплакала від радості, а він лиш міцніше стис в обіймах, так, ніби дійсно більше ніколи не відпустить. Як же легко подолав мій супротив... Як же я сумувала за ним...

Навіть не знаю, скільки ми отак мовчки обіймаючись, стояли там біля того Амура. І взагалі чому саме біля Амура? Що це за натяк? Здається, я потроху вже приходжу до тями.

- Сем, а чому саме тут? Чому саме це місце?

Він легенько відсторонив мене, не випускаючи з обіймів, лиш щоб заглянути в очі.

- Ліно, я відкрив ту нашу «капсулу часу».

- І що? – обережно запитую, розуміючи, що він прочитав всі ті дурниці, які я так щедро описала в своєму листі.

- Купідони точно щось тямлять в коханні!

Я згадала! Це ж він говорить словами того мого дивного послання!

- Але проблемка в тому, що це не Купідон, а Амур, бо саме так сказано в екскурсійній брошурі цього парку. – обережно посміхаюсь.

- Яка різниця? Це ж одне і те саме міфічне божество. – він навіть примружився. – Проблемка зовсім в іншому...

Вичікує поки я запитаю.

- Ну і в чому ж?

- Вже стільки часу минуло... ми не встигаємо за твоїм планом.

Нічого не зрозуміла. Мабуть він це помітив, або спеціально хотів викликати такі почуття своїм вкрадливим і загадковим тоном, тому тихо промовив схиляючись до вуха:

- В нас тільки одна дитина, нам терміново потрібно ще дві.

Вражено втупилась в нього. Він вже називає Єву своєю... Ці зрадницькі сльози почали підступати і я не могла з ними боротись.

- Ти чого?

- Я все так само тебе кохаю... –  шепчу здивовано і знову обезсилено опускаю голову йому на груди.

Як ми могли бути настільки сліпими, щоб не побачити, яку підлу брехню сплели заздрісники щоб нас розлучити. Чому це стало можливим? Як не помітили цих підступів, так міцно кохаючи одне одного? Що нас аж так засліпило? Зараз все здавалось безглуздям. Якби не це все, Єва б дійсно була його донечкою.

- І я тебе... – прошепотів Сем ховаючи обличчя у волосся, як колись...

І знову ми обіймались невідомо скільки, поки нарешті він не запропонував просто погуляти цими незабутніми місцями. Ми вже не відпускали рук.

Проходячи повз кам’яний грот, несподівано притулив мене до кам’яної брили, тільки зробив це так обережно і ніжно, наче в якомусь уповільненні.

- Сем, що це в тебе за така пристрасть до цих притискань? – запитую з усмішкою – Раніше не помічала такого за тобою. Ти ж зовсім недавно так само притис мене до стіни в будинку Дема...

Він і не думав відповідати. Хижо посміхнувся, та переплівши пальці рук, кивком вказав на зап’ястя. Відразу зрозуміла – «поцілунок татушок».

- Вони сумували...

Потім поволі притис і мої руки до цієї брили, десь на рівні голови, накривши своїми долонями, пильно вдивляючись при цьому в очі. Схилившись, легесенько торкнувся губ, видихнув так, наче цей дотик приносив йому біль. Чи може страждання від задоволення?

 Мені такого явно було мало, потяглась до його вуст, упиваючись ними після такої довгої розлуки. Він ще міцніше притис мої руки до цього каміння, та так само нестямно відповідаючи на поцілунок. Відчувала, що все його тіло стало таким же, як і ця брила ззаду. Не тільки він в мені викликав це нестерпне тремтіння від бажання, збуджував ці приспані древні інстинкти і почуття, його реакція була така ж.