Розділ 38

Я бажаю всім людям на землі знайти таке ж щастя! Як же добре, коли той хто поруч, знає як «намалювати» на твоєму обличчі радість. Ти мій відбиток раю на долі – пам’ятай про це кожну секундочку!
Назавжди твоя Л. (Ліна і легенда любові)

Ліна

Минуло декілька днів. Сем виконав свою обіцянку і після тієї зустрічі ми більше не бачились. В крамниці він не з’являвся. Потайки передав Людмилі ключі, та наказав і надалі так уміло всім управляти, як вона це робила досі. Виходило, що в нас якби був власник і одночасно з цим його ніби і не було.

Постійно мій погляд зупинявся на цій новій вивісці «Квіти від Еві», приємно було усвідомлювати, що він це зробив для мене. А от осмислювати нову правду, що ми своїми ж руками, а точніше гордістю чи може ще чимось, наприклад дурістю, зруйнували все, навпаки - було дуже гірко. Така несправедливість...

І як після такого не дивуватись людській підлості і заздрості. Мабуть правду говорять, що щастя любить тишину. Ми ж своїм коханням, нестримністю і шаленством, всіх дістали, змусили заздрити. А це, як виявляється, страшна сила, так кардинально змінила наші долі, роз’єднавши, а все ж могло бути зовсім не так... щастя було майже в наших руках. Як виявилось кохати зовсім не складно, куди важче зуміти вберегти це почуття від усього і всіх...

- Ліно, поглянь, що я дістала! – радісно вигукнула Людмила ще з порогу магазину, тримаючи в руках якісь брошури, чим одразу припинила мої душевні терзання.

- Ну і... – стимулюю я її розповідати далі, бо вона щось наче зависла.

- Ці листівки роздають там на вулиці. Їх потрібно заповнити, вказавши свої дані і віддати назад, а потім вони проведуть жеребкування та виберуть одного переможця. Приз - політ на аеростаті. Уявляєш!

Розгублено зиркаю на простягнуту листівку, згадуючи, що колись дійсно мріяла піднятись в небо на повітряній кулі, але ті мрії залишились так далеко в минулому. Може все ж потрібно випробувати своє щастя?

- Давай швиденько заповнюй, їх ще потрібно встигнути повернути назад.

Різкий голос подруги змусив поквапливо взяти до рук ручку і розмашистим почерком вказати всю інформацію про себе. Хоча, якщо чесно, я ніяк не могла зрозуміти, для чого організаторам такого дійства знати: чи одружена я, чи маю постійні стосунки, дітей і ще купу іншої інформації. Складалось враження, що таким способом на мене просто хтось збирає досьє.

Коли дописала, Люда радісно вихопила в мене з рук цю листівку і помчала віддавати. Щось це все якось надто підозріло виглядало. Вийшла слідом за нею, глянути. Та ні, наче все нормально, якийсь молодик в костюмі прибульця роздає їх всім охочим і забирає назад вже заповнені брошурки.

Мабуть вже якась параноя розвилась.

- Уявляєш як це чудово побачити все з хмар, - захоплено промовила Людмила вернувшись на свій пост.

Вона вже уявляє себе там в небі на повітряній кулі.

- А висоти не боїшся? – запитую насмішкувато, усвідомлюючи, що я її боюсь, хоча якщо доведеться, зможу кинути виклик цьому страху.

- Ну, якщо можна буде взяти з собою Женю... – замріяно протягла Люда і хитро усміхнувшись додала: – Тоді нічого взагалі не боятимусь.

Ніяк не могла натішитись за цих двох. Пам’ятаю, як ще зовсім недавно Євген відчайдушно пручався цьому нав’язаному мною побаченню, а тепер кожного вечора летить сюди мов на крилах. Все ж я маю якийсь талант пов’язувати долі. Може в мені десь глибоко дійсно засів Купідон?

Згадавши цього міфічного персонажа враз перенеслась в далекий зимній ранок, коли писала дивне і одночасно шалене послання в майбутнє. Там я також щось згадувала про того Купідона. Взагалі тоді написала цілу низку якихось дурниць. Радує вже те, що їх звідти ніхто діставати не буде, тому і не дізнаються, яка я була безумна.

Так, п’ять років. Наші стосунки не прожили навіть стільки, а я ще хотіла закопати ту «капсулу часу» на десять.

Вириваюсь з своїх думок, усвідомлюючи, що поки я витала в хмарах, Люда мені тут щось завзято розповідала про свого нового хлопця, а я її навіть не слухала. Тому ввічливо направила всю увагу на неї, але несподівано переключилась на Єву, згадуючи, як та вранці завзято противилась походу в дитячий садочок. Починає проявляти свій впертий характер. Цікаво в кого вона така? Аж поморщилась від цієї думки - я ж не знаю. Зітхаю, вкотре намагаючись зосередитись на розповіді напарниці.

***   ***  ***

Вже вклала доньку спати, як несподівано пролунав телефонний дзвінок. Дивно. Незнайомий номер, та ще й о такій пізній годині. З якимсь острахом беру телефон в руки і мені радісний жіночий голос повідомляє, що в результаті проведеного жеребкування, саме я виграла політ на повітряній кулі, тому завтра на світанку маю приїхати за вказаною адресою. Цей голос навіть змусив мене похапцем записати озвучену адресу на клаптику паперу, який попався під руку. Повідомили також, що потрібно взяти теплий одяг, бо в небі на висоті буде холодно.

Аж розгубилась від такої несподіваної новини. Цікаво. Щось все якось дуже дивно. А якщо дивно, значить в цьому точно замішаний Сем. І ця повітряна куля... я ж, здається, колись говорила йому що хочу піднятись в небо, але ж я тоді ще багато різних дурниць наплела.

І що ж робити? А якщо він не причетний? Я ж бачила як ці листівки роздавали на вулиці всім охочим, мотивуючи якоюсь там рекламною акцією, задля популяризації польотів на аеростаті.

На світанку... це ж треба Єву залишити на бабусю і Людмилу попередити. Мабуть остання розчарується, так хотіла сама виграти цей політ. Може запропонувати їй. Набираю номер. Звичайно напарниця здивувалась такому пізньому дзвінку, але коли я повідомила, що виграла політ на повітряній кулі і хочу подарувати його їй, здійснивши мрію, добряче здивувалась. Спочатку запанувала тиша, вона все усвідомлювала, а потім несамовито заявила:

- Ні, ти що, це твій виграш! Ти мусиш летіти і навіть не сперечайся, даю тобі вихідний на цілий день. Відсвяткуй цю подію, а для мене зробиш фото з висоти. Повеселись там!