Розділ 36

Смак твого п’янкого, солодкого поцілунку донині на вустах. Твій запах досі на моїй шкірі. Я вкотре ним упиваюсь. Він вже настільки засів в душі, що я чітко усвідомлюю - рай, завжди буде там де ТИ.
Навіки твій С. (Сем і свідчення кохання)

Сем

Сонце поволі підіймалось з-за горизонту. Вночі майже не спав. Спочатку хотілось знову напитись, в спробі вгамувати той вир думок, але все ж стримався. Хіба алкоголем можна щось вирішити в подібних ситуаціях? Твердо вирішив: потрібно з ним взагалі зав’язати, бо це пияцтво до добра не доведе. Саме ця згубна звичка все і зруйнувала!

Вкотре потер зап’ястя, задумавшись про прекрасне минуле, дивне теперішнє і примарне майбутнє. Як тепер все повернути і чи можливо це взагалі? В неї здається все добре, дитину має і того... Але ж чому вони не одружились, та ще й ті допитливі бабці сперечались, не знаючи чия дівчинка і наче навіть говорили, що вони живуть на різних поверхах. Якби там все було настільки серйозно, хіба вони б не жили разом? Але ж дитина... Ці всі думки доводять до божевілля.

Невдовзі попиваючи каву, дивився вглиб літнього саду і чомусь згадалось, як ми закопали там під деревом «капсулу часу». Які ж божевільні вчинки нас з нею пов’язують... Йду туди, наче в надії спіймати те марево з думок.

Проводжу рукою по цьому надпису на дереві, згадуючи, як мерзла кора все ніяк не хотіла піддаватись, але я не здавався і от вирізав тут наші імена. Ліна ще тоді протестувала, а я повідомив, що дерево носитиме згадку про наше кохання. І чому я це сказав? Адже саме так і сталось, це почуття залишилось лиш в споминах і ось тут викарбуване на стовбурі.

Захотілось повернути ту мить. Переводжу погляд на землю. Майже і сліду не залишилось, заросло травою. Раптом помічаю брата біля будинку.

- Стас, неси лопату, - він непорушно витріщився. Крикнув більш голосно, підганяючи: - Швидко давай!

Невдовзі він приніс заступ, звичайно не без здивування, адже добре знає, що справи саду, городу і тому подібне, мене не те що не цікавлять, а взагалі страшать. Згадалась Ліна, як вона потребувала від мене копати цю, тоді ще мерзлу землю, і як швидко я на те погодився.

- Сем, ти часом не захворів? – брат уважно вдивлявся в мене, намагаючись хоч щось зрозуміти.

- Так, Стас, я вже давно хворий. – заявив йому зітхнувши і почав копати.

- Нічого собі! – раптом вигукує він. - Я і не помічав ніколи.

Підводжу очі і бачу, як він радісно розглядає мою різьбу, а потім захоплено переводить погляд, зиркаючи так, наче в мене з’явилось друге обличчя.

- Сем, ти ж любив її, то чому ж покинув?

- Через непорозуміння. – тепер вже хоч правильну причину знаю.

Він якось засмучено зітхнув. Так, моєму меншому братику завжди подобалась Ліна. Стас нас підтримував з самого початку, навіть коли батьки ще противились цим стосункам. Постійно так дивився на неї, наче вона якесь божество. Якби був трохи старшим, я б ревнував її до нього. Хоча між ними різниця всього лиш в два роки.

- А що це ти, клумбу копаєш? – надмірна цікавість – одна із основних рис брата.

- Ні, викопую спогади.

Навіть усміхнувся, згадавши як Ліна мило морщилась від моєї згадки про похорони мертвих хом’ячків.

Нарешті дістав ту коробку. Маса землі зверху її добряче приплюснула. Мабуть вона б не витримала тут п’яти років, адже саме через стільки часу ми повинні були її розкопати.

- Нічого собі! Скільки в цьому саду в тебе таємниць, - ніяк не угомониться брат.

- Стас, тобі нікуди не потрібно йти?!

Такий натяк, мабуть, розуміють всі, але не цей упертюх. Лиш почав шкіритись, категорично похитавши головою.

- Гаразд, – сказав я, та взявши до рук розпластану коробку, вручив йому заступ, – прибери тут все.

Його аж пересмикнуло, точно як мене тієї зими. Все ж брат добряче на мене схожий, так само не любить подібної роботи, але мені пощастило – я старший, а накази старших завжди виконуються молодшими. Ну може і не завжди, але в нашому випадку точно.

Я пішов, а він так і залишився розгублено стояти, тримаючи ту лопату двома пальцями, наче якесь досадне непорозуміння, навіть зуби заціпив. Розвеселив. Здається, ці садові інструменти його страшать ще більше ніж мене.

Опинившись в кімнаті, кинув коробку на стіл, та все ніяк не наважувався відкрити. Наче то була якась скринька Пандори. Але ж це дійсно так – скриня з минулого, з нашими спогадами, мріями, планами. І відкривати ми її повинні були разом через п’ять років, як я тоді заявив: «щоб перевірити чи правильно живемо, якщо ні, то щось змінити». Знову якісь пророчі слова. Зрозуміло ж, що ми вже давно живемо не правильно.

Гаразд. Розкриваю, та витягую з пакета наші листи і фото. Знімок з тієї шаленої вечірки, коли вона погодилась стати моєю дружиною. Ми його ще й підписали «разом навіки…», ця фраза колись майже стала сімейним девізом, хоча сім’ї ми так і не встигли створити.

Відклавши фото, витягаю лист, здається, тут досі зберігся її слід. Згадав як вона його несамовито писала і не хотіла віддавати, все щось додавала туди. Починаю читати:

«Ну привіт, коханий!!!!

Якщо ти читаєш це моє безумне посланнячко, значить вже пройшло п’ять років, після нашої навіженої затії створити собі такий чудовий спомин, чи може план...

Я чітко уявляю собі, що ці п’ять років ти робив мене неймовірно щасливою жінкою, (я ж знаю тебе…) інакше і бути не могло.

Також можу уявити, що в нас вже мабуть, як мінімум троє дітей (знаючи твою любов до цієї справи… ну і мою відповідно також…). Звичайно, ми ще з тобою про них навіть не розмовляли, проте я впевнена, що ти безумно їх хочеш. Цікаво на кого вони схожі: на тебе чи на мене?

Колись десь чула, що дитинча більше схоже обличчям на того, кого в парі кохають більше. Ну, тут я вже навіть не пробую нічого уявити.