Розділ 22

Давай житимемо так, наче нам наплювати хто і що скаже. Однаково ніхто і ніколи не зможе зрозуміти нашого божевільного кохання, тому і судити не мають права.
Мені так мало потрібно від цього життя - тримати тебе в руках кожну секундочку, кожну мить і ніколи не відпускати, усвідомлюючи, що ти тільки моя.
Навіки твій С. (Сем і смуга життя)

Минуло декілька днів після приїзду друзів. І от формуючи черговий букет, задумалась про поїздку на це весілля. Як все пережити? Але я мушу! Зможу стримати біль, сховавши від нього сльози. Він ніколи не дізнається як нестерпно розбив серце, безжально розіп’явши душу.

- Ще ось ці будь-ласка додайте до букету, - раптово жіночий голос вирвав мене з роздумів.

Зиркнула на клієнтку, яка настирливо протягувала жовті троянди. Взяла, розуміючи, що це буде дивне поєднання з вже вибраними нею раніше червоними, навіть вказала їй на це, але та повідомила, що чим гірше буде виглядати букет, тим краще. В мене аж очі розширились від такої заяви. Для чого тоді взагалі дарувати квіти? Зате цій жінці вдалось позбавити мене печальних думок.

Невдовзі приїхав власник магазину – Дмитро Олександрович. Останнім часом він вже не так часто до нас навідується, як раніше.

Мабуть, Людмила повідомила про мою вагітність, адже він вже і не пробує пускати ті неприємні натяки. Став якось мене сторонитись, кидаючи дивні погляди на живіт, так, ніби це його страшить.

Можна було б образитись на Люду, за те, що розповіла йому, але замість цього мабуть потрібно навіть подякувати. Нарешті позбавилась від цієї непотрібної уваги і нахабних поглядів. Може це спеціально було зроблено, адже все ж я зрозуміла, що вона добра людина і навмисне нікому зла не завдасть. Дізнавшись про мій цікавий стан, пробує оберігати, не дає перевтомлюватись і навіть почала стежити за харчуванням. Ну точно веде себе як дбайлива матуся. Усміхнулась цьому порівнянню, якби вона дізналась про це, точно б образилась. Чомусь не любить коли їй приписують цю надмірну турботу.

Нарешті по обіді вона прийшла на роботу, щоб мене змінити.

Маршрут сьогодні прокладений через поліклініку – черговий огляд. Поморщилась вже тільки при одній згадці тих постійних черг в гнітючій атмосфері. А там ще й той лікар… Але ж виходу нема. Йду.

Знову все по звичному сценарію: черга, невдоволений вигляд медсестри і його очі з забавним блиском. Точно запам’ятав, і тепер впізнав. Жах.

Навзнаки не дала, що мене це турбує. А турбує дійсно добряче. Маска безпристрасності. Здається, цей прийом допоміг.

 Симпатичний лікар втупився в мої папери, щось там вичитуючи, потім вирішив перевірити серцебиття дитини. Як виявилось у мого малюка вже розвилось серце і мені навіть дали послухати як воно б’ється. Якщо досі я хоч і усвідомлювала що скоро стану матір’ю, то тепер ще й отримала такий реальний тому доказ.

Додому поверталась все ще перебуваючи в такому приємному оп’янінні. Роздумувала над тим, хто в мене народиться, а я ж навіть ніколи імен не підбирала. Потрібно буде подумати над цим коли вже на черговому УЗД мені нарешті повідомлять стать дитинки, адже поки що там ще нічого не зрозуміло.

Такою замріяною, я не була вже давно. Усміхаюсь своїм думкам, пробуючи уявити яким буде моє маля, як я його бавитиму, роститиму, одягатиму, виховуватиму. І чомусь мені не вдається цього зробити. Мабуть, причина в тому, що я зовсім ніякого досвіду в подібних справах не маю, адже ніколи не няньчилась з молодшими дітьми. Враз стало якось моторошно. Я ж не знаю як вести себе з малюком!

Нарешті дісталась дому. Одразу розповіла бабусі, що у моєї дитинки вже є серце і воно так мило б’ється. Потім поділилась своїми побоюваннями з приводу недосвідченості, на що вона лиш посміхнулась і повідомила, що я материнський інстинкт мені все підкаже, а що не зможе, то для цього в мене є вона. Міцно обійняла рідненьку, дякуючи за підтримку, та швидко повечерявши пішла в свою кімнату.

Знову думками повернулась до нагальної проблеми, ім’я якій – весілля та неминуча зустріч з колишнім.

Взявши до рук телефон, автоматично відкриваю соціальну мережу, та заходжу на його профіль. Цікаво з ким він там вже сьогодні. Листаю. Дійсно вже нова…Це місце поруч з ним, мабуть, ніколи вільним не стане. А як вони позують на камеру, як він зухвало і пристрасно дивиться на цю нову пасію. Так, як колись на мене…Знову грає в кохання. Здається, ці знімки він робить спеціально, знаючи, що я дивитимусь, щоб причинити ще більше страждань. Хоча… Може він мене вже і не пам’ятає в цій низці безкінечних «моделей». Мабуть, в його довжелезному списку я вже давно опинилась десь внизу. Байдуже.

Треба показати цьому нахабі, що не тільки в нього життя так прекрасно йде вперед. Хвильку роздумую і одразу складаю план дій. Підхоплююсь та біжу на верхній поверх до сусіда, похапцем повідомляючи здивованій бабусі, що скоро повернусь.

Нетерпляче натискаю дзвінок. Хоч би він був вдома. Сам же казав, звертатись будь-коли. Знову натискаю. Не чує чи що? Нарешті двері різко відчинились і він зиркнув на мене наче оцінюючи, не приховуючи здивування.

- Треба поговорити. – ошелешую відразу.

Моя заява викликала ще більший подив. Він відійшов в бік, пропускаючи мене в свою квартиру. Зайшла, чекаючи куди він запросить далі. Швидко окинувши поглядом все, зрозуміла: планування таке ж як і в бабусі.

Запросив пройти на кухню. Я одразу ж безцеремонно всілась за стіл та перейшла до справи:

- Ми ж з тобою вирішили бути друзями, - промовила дивлячись прямо йому в очі. – Ти говорив, щоб я зверталась, коли потрібна допомога.

Я заходила здалеку, не знаючи, як правильно сформулювати своє прохання. А він терпеливо чекав, все більше дивуючись. Коли вже здавалось, що його брови не можуть повзти вище, він знову доводив протилежне. Потрібно переходити до суті.

- Так от… - знову зам’ялась, - мені потрібна твоя допомога.

- Ну я це вже зрозумів, - не витримував. – що робити потрібно?