Розділ 15

Я тебе ніколи не відпущу. Хіба можна відпустити так безтямно кохаючи?! Тільки коли я з тобою, відчуваю, що живу. Ти потрібен мені кожну мить до безумства, до безтями, до безмежжя…
Назавжди твоя Л. (Ліна і лихоманка любові)

Вже другий тиждень працювала в квітковій крамниці, складалось враження наче була народжена саме для цієї роботи. Все цілком влаштовувало і заробітна платня і атмосфера, от тільки власник крамниці залишив якийсь неприємний слід. Його я бачила тільки раз, але як попередила колежанка, це ще той ловелас. Прискіпливий та сластолюбний погляд, яким він мене «нагородив», найкраще тому підтвердження, бо ще досі переслідує в уяві. Як же так можна маючи дружину і малого сина?

Не знаю, що чекає в майбутньому, але мабуть, мені воно не обіцяє нічого хорошого. Проте якщо доведеться змінити роботу через нього, я не задумуючись це зроблю. Хоча як повідомила Люда, він вже давно роздумує над продажем цього бізнесу, так як має більш грандіозні плани, тому віра, що все минеться ще залишається.

Що стосується напарниці, то за цих декілька днів встигла подружитись з нею. Виявилось, ця мила білявка лиш на три роки старша за мене та досі живе з матір’ю і двома меншими сестрами. Має якогось хлопця, але як виразилась: «там все складно». Прямо-таки статус в соціальній мережі.

На запитання про моє особисте життя, відповіла, що нікого не маю і поки що не планую. Не хочеться вдаватись в подробиці, а тим більше згадувати. Проте Люда несподівано помітила моє тату на зап’ясті і хитро схопивши за руку роздивилась його, навіть провела пальцем обводячи цей знак безкінечності.

- Ну, зізнавайся, - радісно протягла, - в кого інша його половина?

Забрала руку і прикриваючи рукавом кофтини, засмучено повідала:

- Як виявилось, це просто помилка - нерозумний вчинок.

Як і моє знайомство з Семом. «Разом назавжди» - жорстоке глузування. І як тут позбутись цих споминів, коли ця брехлива клятва постійно перед очима?

- Розкажи. Такі татуювання просто так ніхто не робить.

Ця моя нова подруга, мабуть, не звикла щоб їй ось так легко відмовляли.

- Нема що розповідати. Звична історія: кохання-зітхання, потім зрада і розставання. Все.

Мабуть, так коротко наші стосунки не міг би описати ніхто.

- То ти від нього аж сюди втекла?

- Скоріше від спогадів, які там залишились, - зізналась чесно.

На цьому нашу сумну розмову перервала якась закохана парочка. Вони не відпускаючи переплетених рук, ходили магазином вибираючи комусь букет. Знову підкрались зрадницькі спогади. Швидко відігнала їх, здається, чим більше днів минає, тим легше це робити.

Ввечері зайшла в будівельну крамницю і нарешті купила фарбу для перефарбовування стін своєї  дивної кімнати. Як і хотіла, вибрала жовтий колір, адже добре знаю, що це колір радості. Нехай з новими стінами, моє життя переповниться нею. Скільки вже можна страждати.

З такими оптимістичними думками направилась додому і несподівано наткнулась на того хлопця, який придбав у нашій крамниці оберемок рожевих троянд. Декілька секунд ми просто стояли дивлячись одне на одного, потім я несподівано розсміялась, чомусь, просто так захотілось. Він дивився як на навіжену. А хто подумав би інакше?

- Вибач, - промовила заспокоюючись, - ти так глянув на мене…

Раптово ловлю себе на думці, що вже і забула як це - сміятись. Вмить опанувала себе.

Незнайомець оглянув мої пакунки і одразу ж кинувся до них. Незчулась як пакети опинились в його руках.

- Ти десь тут живеш?

- Так, на другому поверсі, - випалила на одному диханні.

- Значить, все ж сусіди. – якось приречено вирік він, потім декілька секунд подумавши зробив висновок: – Ти Ліна, внучка Тамари Семенівни.

Мовчки дивилась на нього чекаючи продовження, та зрозуміла, що його не буде.

- А ти?..

- Євген, - сказав дивлячись прямо у вічі, - мешкаю на третьому поверсі, над вами.

- Значить Женя, - пробувала я на слух його ім’я. Потім чомусь язик рвонувши десь далеко вперед, випередив мозок, що буває зі мною не так-то часто. – Ну і як... тобі вдалось зробити приємно тим букетом?

Мій сусід навіть зупинився. Питання його вивело з рівноваги. Зиркнув на мене якимсь дивним, тим самим приреченим поглядом і просто кивнув. І що це я верзу?

Піднялись на другий поверх. Вже перед дверима, передаючи мені пакунки запитав, що я туди напакувала.

- Кімната в жахливому зеленому кольорі, тому вирішила перефарбувати перед днем народження, зробивши собі такий подарунок.

І чому я йому розповідаю все це як на одному диханні, людині, з якою знайома лічені хвилини, якщо не рахувати зустрічі в крамниці?

- Коли в тебе це свято?

- Завтра, - просто відповідаю.
Вже хотіла відімкнути двері ключем, як їх несподівано відчинила бабуся, визирнувши, і одразу  просіяла, побачивши мого нового знайомого:

- Женя, ти допоміг Ліні донести пакети. Який же ти молодець!

Щось я припускаю, що моя хитра бабця підглядала за нами у дверне вічко. Підозріливо глянула на неї, розуміючи, що та вже склала собі якийсь підступний план.

- Добре, що ви познайомились, - радісно продовжила вона звертаючись до мого помічника, - завтра в Ліни день народження, може зайдеш до нас на вечерю після роботи.

Я розгублено роззявила рот, чим несказанно порадувала цього сусіда, він весело хмикнув, намагаючись це приховати. Потім серйозно заявив, що обов’язково прийде оцінити мої старання в малярській справі.

Опинившись в квартирі, зачинила за нами двері і одразу ж прищурившись зиркнула на бабусю:

- Ну, розповідай, що це таке було.

Здавалось, вона хотіла щось вигадати, але передумала і спокійно зізналась:

- Я знаю, що ти втекла сюди від минулого, але ж треба жити далі. А цей юнак може позбавити тебе болю. Я його знаю ледь не з дитинства, він хороший.

Від відчаю навіть затулила долонями обличчя. Чому одразу кидатись в крайнощі: від одного до іншого? Хіба не можна прожити без цих чоловіків? Взявши себе в руки глянула на стареньку і сміливо заявила: