Розділ 13

Як нестерпно просипатись без тебе. Навіть незначна розлука змушує мене вити від відчаю. Цікаво, це зміниться коли-небудь. Чи зможемо ми нарешті насититись одне одним?
Назавжди твоя Л. (Ліна і ластівка весняна)

Ранок зустрів мене похмурим вітром та не по-весняному холодною погодою. Закуталась міцніше в шарф, прямуючи до зупинки. Спочатку університет, потім автовокзал і нова сторінка життя.

Зателефонувала мама, повідомивши, що купила білет на автобус, та оповістила час відправлення. Також сказала, що разом з батьком відвезуть мене на вокзал. Усміхнулась, зради мене вони навіть пожертвують роботою, а вона ж в них завжди була на першому місці.

Сівши в трамвай, притулилась лицем до холодного скла, вдивляючись відсторонено в саме серце цього холодного міста: вулички, тротуари, будинки. Тут я росла, бавилась, гуляла, навчалась, а тепер тікаю. Але якщо звідси не поїхати це ніколи не закінчиться, минуле ятритиме рани, постійно нагадуючи про те, як безтямно кохала і була розчавлена цим почуттям. Легенько зітхаю і помічаю, як повз проїжджає його автомобіль. Як так? Це ж таке велике місто! Доля продовжує мене випробовувати. Серце одразу ж стислось, а очі жадібно провели його.

«Ні, це ніколи не закінчиться!» - вкотре повторюю сама собі. Заспокоююсь і знову втуплююсь в пропливаючі мимо пейзажі, та думки вже зрадливо переносять мене до нього.

- Евеліна!

Різкий вигук збоку, змусив здригнутись. До мене підлетіла одна із так званих університетських подруг – Таня. І навіть обійняла, хоча я раніше ніколи не помічала такого нестримного прояву почуттів за нею.

- Ну як ти, вже оговталась від розриву з тим показним красенем? – безжалісно запитує, намагаючись ненатурально видати зловтіху за співчуття.

Мовчки глянула на неї, розуміючи, що вона хоче вивідати всі пікантні подробиці, щоб мати про що пліткувати з такими ж фальшивими подругами, як і сама. Спокійно розглядаю її: цей хижий погляд, вирівняне фарбоване волосся, свіжий манікюр, коротесенька спідниця, яскравий макіяж. Вона ж просто мріє проснутись на моєму місці, і якби там опинилась, цей Сем би точно від неї так легко не вислизнув.

Спіймавши мій оцінюючий погляд на собі, гордо фиркнула, наче давала зрозуміти – хто я така, щоб не відповідати на її питання. Усміхнулась, чомусь вона мене зараз забавляє. Здається, ця радість не сховалась від її допитливого, пронизливого погляду і вона продовжила:

- А ви ж такою ефектною парою були. Всі навколо заздрили. Таке кохання і так швидко розстались! Всього лиш декілька місяців…

Чудово ж усвідомлює, що такими словами наносить біль. Явно робить це навмисно.

- Так, звичайно, це прикро, але в інших і цих декількох шалених місяців не було.

Вона чудово зрозуміла мій прозорий натяк, та навіть розгубилась, але швидко взяла себе в руки і почала вивідувати нову інформацію для майбутніх пліток:

- А ти куди їдеш? Невже вирішила повернутись до навчання?

- Ні. - спокійно відповідаю. - Забираю документи.

В її погляді одразу ж промелькнув тріумф, наче їй стане краще якщо я піду з університету. Теж мені вдавана подруга.

- Та ти що! – навіть театрально похитала головою, максимально стараючись стримувати радість.

- А як твої справи? – вдаю, що мені теж цікаве її життя. – Зустрічаєшся з кимось?

Здається, в цьому світі абсолютно все фальшиве, а я раніше і не помічала.

- Ні, - розгубилась, явно не очікуючи такого питання та гордо відкинула волосся назад, вдаючи наче ця ситуація зовсім її не турбує.

Нарешті приїхали. Можна зітхнути з полегшенням. Тут наші шляхи і розійшлись - я попрямувала в своїх справах, а вона кинулась до гурту подружок. Мабуть, не терпиться поділитись з ними отриманою інформацією, щедро прикрасивши мої відповіді своїми оманливими вигадками.

Нарешті всі документи були в мене на руках і вже майже попрощалась з цим місцем, та на виході зіткнулась зі одногрупником - Данилом.

- Все ж йдеш… - промовив з сумом глянувши на теку в руках. – Я сумуватиму.

Дивилась на нього, не розуміючи себе. Чому просто не можна було закохатись ось в такого тихого, доброго хлопця? Він же ж давно віддано бігав за мною і декілька разів пробував добитись уваги, даруючи квіти та солодощі. Та я ж не люблю тих цукерок, тістечок і хризантем. А якщо саме в цьому моя проблема, в цьому категоричному не бажанні під когось підлаштовуватись? Може все ж треба було дати Данилу шанс, хоча тоді в мене ще був Єгор, а зараз вже пізно.

- Дань, в тебе все буде добре. – бадьоро похлопала його по плечу, наче якогось старого друга, та пішла не озираючись.

Знову сіла в трамвай, збираючи всі думки докупи. Так хотілось просто кататись цим до болю рідним містом, наче в житті взагалі немає проблем і переживань. Але ж це неможливо. Ці місця колись були втіленням щастя, а тепер приносять страждання в спогадах. Рай в одну мить перетворився на пекло, всього лиш стараннями однієї людини.

Сонце вже підійнялось в небі, проганяючи вранішню прохолоду, оповістивши, про погожу днину. Весна як-не-як. Щоб в житті не сталось завжди наступає світанок розвіюючи нічну млу, та і небо таким синім буде завжди. Здається, нічого не міняється, хоча насправді перемінилось повністю все.

Під’їхала до будинку і поспішила зібрати речі. Взяла тільки найнеобхідніше, якщо щось ще знадобиться мама передасть або сама привезе. Зітхаю з полегшенням усвідомлюючи, що зимові об’ємні речі можна сміливо залишати тут, адже попереду тепло.

Витягла з шухляди столу невелику рожеву коробку. Колись мені в ній презентували якусь милу дрібничку, вже і не пам’ятаю що, а її я залишила і от зараз зберігаю тут наші записки. Так, кохання і стосунки виявились фальшю, але ж ці наші милі зізнання так схожі на правду… Не змогла себе перебороти й позбутись їх, і знову не стрималась відправивши в коробку до своїх речей. Все ж забираю з собою.

Як би я не хотіла, а спомини завжди житимуть, вони нікуди не дінуться з голови, але в новому місці їх хоча б менше.