Розділ 11

Ти так міцно засів у серці, наче, зростав там разом зі мною. Тебе звідти вже неможливо дістати навіть хірургічним способом. Тому ти завжди поруч, куди б я не йшла, щоб не робила. Ти вже моя частинка.
Назавжди твоя Л. (Ліна і листочок щастя)

Потрібно жити далі…

Як?

Поволі тяглись дні. Поглинула жахлива депресія, якої ніяк не могла позбутись. Все йшло по колу: спогади, біль, муки. І з нього неможливо знайти вихід, вирватись.

Батьки не залишали в спокої після категоричної заяви, що весілля не буде. Рина постійно допитувалась про причини розставання. Та й в навчанні забутись не могла, адже так бездумно кинула університет. Розумію, що потрібно боротись, щось робити зі своїм життям, так не може тривати вічно, але сил взагалі ні на що не залишалось, не було і бажання їх шукати.

Подруга вкотре зателефонувала, повідомивши, що невдовзі зайде. Байдуже погодилась.

Через декілька годин вона з’явилась на порозі з пакунком якихось солодощів. Мабуть, хоче підняти настрій. І чудово ж знає, що не їм солодкого, слідкуючи за фігурою. Хоча…яка фігура? Хіба стрункість чи краса в нашому світі гарантує щастя, вберігає від болю? Чхати на все! Веду її на кухню.

Помітивши мій настільки плачевний стан, Віринея усадовила мене, а сама зайнялась розпаковкою ласощів та приготуванням напоїв.

Втупилась німим поглядом в обручку на її пальці, потім перевела погляд на свою руку і завмерла згадуючи як ще зовсім недавно так само носила красиву каблучку, наче, його мітку.

- Ліна. - подруга вивела мене з роздумів торкнувшись руки. – Я не можу тебе бачити в такому стані.

Зиркнула на неї, навіть не стараючись приховати страждання. Вона одразу кинулась обіймати:

- Ти ж в мене така сильна, завжди незламною була. - заявила розсудливо. –  Ніхто не вартий цих твоїх мук.

Згадалось минуле. Адже подібні слова вона вже говорила, коли мене кинув Єгор. Тоді, повіривши в них, мені захотілось в клуб напитись, забутись. Саме там на моєму життєвому шляху і зустрівся Сем. Може знову все повторити?

Дійсно подруга має рацію, я ж сильна, і він не вартий цих побивань. Здається, вона побачила проблиск цієї надії в моїх очах, адже тепло усміхнувшись запропонувала:

- Може підемо десь погуляємо.

Здається, це непогана ідея щоб розвіятись. Але ж куди йти? В улюблене кафе, в парк, на набережну, чи просто гуляти містом? Там все буде нагадувати про нього, викликаючи нові страждання. Він в кожному куточку цих вулиць і будинків, в кожному спомині.

- Ні, я не хочу, - приречено відповідаю втупившись в солодощі, так красиво розставлені переді мною. Чомусь згадався вечір біля річки і зефір. В голові пролунали ті необачні слова - "І зефірки також люблю…але тебе більше."

- Ліна, що у вас сталось?

Мабуть, вона ніколи не відстане з цими запитаннями, але я не готова розповідати все. Може колись…

- Ми розстались по обопільній згоді.

Дійсно, адже саме так і було, ніхто ж цьому не противився. Подруга декілька секунд вдивлялась в моє обличчя з якимсь рішучим виглядом.

- Я б так не сказала, дивлячись як страждаєш ти, і як веде себе він… - раптово завмерла на пів слові, зрозумівши, що сказала зайве.

Ці слова змусили серце стиснутись. Що вона має на увазі? Ні, не хочу нічого знати про цього зрадника! Підозрювала ж, що не буде страждати.

- Ліна, - вона знову торкнулась руки, і я вкотре помітила блиск її каблучки, – все налагодиться інакше і бути не може.

- Не хвилюйся, зі мною все буде добре. – Здається, я вже поволі сама починаю в це вірити, мабуть, поступово приходжу до тями.

- Рино, ти ж йому нічого про мене не говорила? – обережно запитую.

Ще раніше суворо заборонила їй говорити з ним про себе. Не хочу щоб він знав яких страждань завдав. Нехай думає, що мені так само байдуже до всього, як і йому.

- Звичайно, ні! – вона навіть обурилась. – Хіба я можу, ти ж моя подруга.

- Так, а він друг твого Дем’яна.

Вона розгублено зиркнула. Опустила додолу очі.

- Вибач. Не знаю, що на мене найшло.

Навіть думки про нього починають злити. Потрібно швидко переключитись на щось.

- Як у вас з Демом справи? Вже визначились з датою, чи ще досі не можете дійти згоди?

Вона якось недовірливо подивилась на мене, наче запитувала,чи я дійсно бажаю про таке говорити. Потім легко усміхнулась:

- Так, весілля буде на початку травня. Дем хотів все організувати швидше, але я наполягла. Хочеться щоб навколо було красиво і все цвіло.

Згадала як ми з Семом сперечались вибираючи свою дату. Все мало статись... так, саме сьогодні.

- Ліна, ти станеш моєю подружкою нареченої? – її тихий голос враз вивів мене з роздумів.

Серце знову защеміло, адже зовсім недавно ми пропонували їм стати свідками на нашому весіллі. Все так раптово перемінилось. Життя зовсім непередбачуване.

- А іншим свідком буде Сем. – я не запитувала, а майже констатувала.

Ствердно кивнула.

- Ні, вимушена відмовитись. Краще запропонуй тій іншій своїй подрузі.

Знала, що не переживу такого. Не зможу цілий день знаходитись поруч з ним після всього. Здається, саме такої відповіді Рина і очікувала, адже зовсім не здивувалась.

- Я мусила тебе запитати. - спокійно промовила та загадково додала: – Може ще не все втрачено.

- Ні! – категорично похитала головою. – Це кінець, і навіть не намагайтесь з Дем’яном нас зводити знову. Нам обом це непотрібно.

Рина аж зблідла, значить в неї були подібні думки. Коли ж це закінчиться? Всі знають як мені краще жити і з ким. Хоча свого часу я точно так само пробувала звести їх з Демом і в мене це вийшло. Та в нас з Семом немає жодного шансу.

- Ти хоч прийдеш на наше весілля?

- Постараюсь, - відповіла чесно.

Все ж потрібно привітати їх в такий день, буду змушена пересилити себе. Я ж брала безпосередню участь у створені цього союзу. Така думка навіть порадувала. Хоч хтось знайшов своє щастя.