Розділ 7

Сьогодні раптово зрозумів, що ми самі для себе знаходимо сенс життя. Тому впевнено заявляю: мій сенс – це ТИ. Саме для тебе б’ється серце, світанком розвіюється нічна темрява, лиш для тебе кожен мій вдих…
Навіки твій С. (Сем і сьогодення у вічності)

Вечірка в честь заручин пройшла досить-таки вдало, особливо її продовження... Ну і як тут не усміхнутись своїм помислам, думаючи про таке?

Ми так швидко все організували, що навіть не вірилось. Може подумати над створенням якоїсь фірми, яка займатиметься такими блискавичними святкуваннями? А що, досить цікава думка.

Вийшла зі спальні і поморщившись зрозуміла, що без замовлення клінінгових послуг (вже вкотре), нам не обійтись. Сліди шаленої вечірки залишились кругом, а прибрати такий величезний будинок самостійно буде надто важко, краще ці сили витратити з більшою користю. Знову думки викликають безглузду посмішку…

Спустилась східцями вниз на кухню. Сем вже приготував нам каву, та повідомив, що скоро приїдуть прибиральники. Знову випередив мої плани - я тільки подумала, а він вже зробив. Всілась йому на руки, ніжно обійнявши за шию, а він задоволено відкинувся на спинку стільця, обхопивши за талію.

- А знаєш, наші татушки вміють цілуватись. - пустотлива заява змусила його усміхнутись, здійнявши брови. Явно ж не розумів про що я говорю, тому довелось показати.

В мене татуювання на правій руці, а в нього - на лівій, тому коли взяла його за руку, переплівши пальці, вони доторкнулись.

- Ну ти й придумала! – захоплено мотнув головою і примружившись додав: – Чесно,  не додумався б до такого. А ти в мене вигадлива бешкетниця…

- Ну так…- прошепотіла спокусливо, повертівшись в нього на руках. - Щоб повністю відповідати тобі.

- Цікаво, - глибоко задумався, - чи залишимось ми такими ж безрозсудними через роки?

- Ну звичайно, хіба можемо змінитись? - після швидкої відповіді, мене одразу ж осяяла цікава думка: - Давай створимо капсулу часу!

Сем вкотре усміхнувся, обдумуючи мою пропозицію. Хоча що тут думати - ідея ж геніальна. Миттю встала з його рук, та взявши чашку ароматної кави підійшла до вікна, замріяно дивлячись на засипаний снігом сад.

- Уяви, - поволі протягла відсьорбнувши гіркий напій, - напишемо собі листи в майбутнє і закопаємо їх он там під тим величезним деревом. – кивком показала в далечину. Знову зробила ковток кави, збадьорившись. - Потім через років так, приміром десять, дістанемо і перевіримо чи правильно живемо.

Після крайніх слів розвернулась до нього зі звабливою усмішкою.

 - Прекрасна ідея…

Підійшов до мене і обійнявши однією рукою і глянув через моє плече на засніжений садовий килим.

- Тільки от десять років це забагато, - протяг ліниво, - давай через п’ять. Якщо ми неправильно житимемо, буде час направити все в потрібну колію.

Звичайно, це був жарт, але його тон при цьому був аж надто серйозним, що не могло не викликати в мене черговий нестримний сміх. Ледь не впустила чашку з кавою. Хоча в Сема тут вдосталь цих чашок, можна собі дозволити і таке.

- Ну то ходімо швидко писати листи, - поквапила його, поставивши на стіл недопиту каву. – Сподіваюсь в тебе тут знайдеться листок паперу і ручка.

- Для тебе знайдеться все, - запевнив зосереджено, та показово поморщивши носа додав: - Я хотів десь з’їздити поїсти.

- Напишемо листи і одразу поїдемо. – мій наказовий тон чомусь змусив уявити себе вчителькою на уроці. Непогана думка... А що, роль вчительки я ще не приміряла. Пустотливо зиркнула на Сема, а він підозріливо прищурився, знаючи, що я вже задумала якусь цікаву витівку.

- Я нічого не скажу. - одразу повідомила безапеляційно, та грайливо додала: - Як ти там говорив? Потрібно насолоджуватись очікуванням. – підійшла майже впритул та звабливо прошепотіла - От і насолоджуйся очікуванням чогось невідомого.

В його погляді можна було прочитати як невдоволення, так і натяк на розплату. Цікаво.

Приїхали прибиральники. Навіть зітхнула з полегшенням, нарешті наведуть порядок. Щоб їм не заважати пішли в кімнату писати свої послання в майбутнє. Склавши їх в невелику коробку, вирішили додати ще й світлину із заручин, яку Сем швидко роздрукував на принтері - ми в костюмах корсарів, як доказ нашого шаленства і безумства, але перед цим на звороті написали «Разом навіки…». Ці слова вже майже стали нашим сімейним девізом. А як же приємно звучить така думка…Дуже скоро ми дійсно станемо сім’єю.

Швидко з’їздивши в наш улюблений маленький ресторан, повернулись назад, адже тут кипіло прибирання. Зрозумівши, що їм ще довго працювати, вирішили зайнятись капсулою часу.

Сем урчав пробираючись снігом, бо той потрапляв у взуття. Я ж йшла ззаду його слідами, не стримуючи сміху. Не знала, що планувала пов'язати життя з таким буркотуном.

Розгорнувши лопатою сніг, він декілька разів вдарив гострим краєм об землю, без бажаного ефекту. Миттю перевів на мене здивований погляд, наче, ніколи до цього не знав, що взимку грунт замерзає. Я знову дзвінко розсміялась.

- Ти хочеш, щоб я копав цю мерзлу землю? - його аж пересмикнуло від подібної перспективи.

- А що, ти бажаєш щоб я це зробила? – запитала з викликом у відповідь, усміхаючись вже крадькома.

Зрозумівши, що виходу нема, взявся за справу, потроху роздовбуючи морозні грудки. І невдовзі яма була викопана. Перевів на мене задоволений погляд, а я швидко поклала туди приготовлену коробку.

- Враження, що ми на похороні. – неочікувано випалив Сем.

Від цих несподіваних слів, в мене полізли очі на лоб.

- Так, а це... – продовжив пояснювати, вказавши на коробку. - Наче, якийсь мертвий хом’ячок.

Аж поморщилась від такого порівняння. Зіпсував усю святкову мить.

- Так... декілька разів доводилось це робити, - він і не думав зупинятись, - адже в Стаса - меншого брата, неймовірна любов до всіх таких дрібних домашніх тваринок. А ці хом’яки, як відомо, довго не живуть. Знаєш скільки їх тут в цьому саду ось так поховано…