Розділ 46

Розділ 46

Ох, я прямо дуже сильно зраділа, адже, слава богам, я була більше не самотня втікачка в Сіроліссі! Я тепер буду з Солвіном, своїм надійним напарником, який завжди з'являється саме тоді, коли ситуація стає критичною!

Я пішла на звуки каркання, оминаючи густі чорні чагарники, і в світлі місяця нарешті побачила Солвіна і, не стримавшись, кинулася до нього.

— Солвіне! — скрикнула я, мало не плачучи від полегшення, і обняла його. — Ой, як же я рада тебе бачити! Ти навіть не уявляєш, який тут кошмар творився! Ми блукали підземеллями, потім на нас напали розбійники, короля, принцесу Амелланію і всіх солдатів взяли в полон, а я ледве втекла на дерево! Але тепер, коли ми вдвох...

Я вже хотіла радісно подякувати, що він прийшов мені на допомогу, та раптом затихла. Гм. Щось було не так. Солвін не обняв мене у відповідь, а стояв якийсь дивно, ледь помітно кривлячись. Я відступила на крок назад і втупилася в нього, намагаючись розгледіти обличчя чоловіка в нічній темряві.

— Солвіне, — спитала я, — а де твій плащ? І чому ти в самій лише сорочці?! Ой, божечки, у тебе кров на сорочці! Ти поранений? На тебе теж напали?!

Солвін відвів погляд убік, махнув рукою, зморщився від різкого руху і пробурмотів, намагаючись робити вигляд, що все добре:

— Та то дрібниці, Досько. Просто... е-е-е… була малесенька сутичка. Нічого страшного. Забудь. Головне, що ти ціла.

— Малесенька сутичка?! — зарепетувала, забувши про тишу і маскування. — Ти маєш такий вигляд, ніби тебе щойно переїхала королівська карета разом із конями й розбійниками! І синяк під оком! Хто це тебе так?! Невже ті змовники? Ти ж мав іти й стежити за ними!

— Я й стежив, — похмуро відповів Солвін, уникаючи моїх запитань і змінюючи тему. — Давай краще подумаємо про інше. Я теж знаю, що на вас напали розбійники! Треба негайно щось робити! Слід рятувати всіх!

Я трохи помовчала, дивлячись на його побитий вигляд, але потім зрозуміла, що вибивати з нього правду зараз марно, бо чоловіча гордість не дозволить йому зізнатися, хто його так відлупцював. Ну, потім випитаю, а зараз і справді треба було терміново рятувати короля.

— Я бачила, в який бік вони пішли, — сказала я.

— А я точно знаю, де вони, вистежив їхній табір, — повідомив мені Солвін похмуро. — Але не побачив там тебе, тому й відійшов подалі і почав подавати наш умовний знак, тобто каркати п'ять разів. Зрозумів, що ти змогла втекти. Але просто так тих розбійників не візьмеш, їх там ціла армія, а нас двоє. Нам потрібен якийсь план.

— Ото ж бо й воно! І цей план повинен бути незвичайним. Я уже дещо придумала! — замахала я головою.

— І що ж ти пропонуєш, Досько? — спитав Солвін здивовано.

Я хижо посміхнулась і виклала йому свою ідею. Солвін здивовано витріщився на мене, а потім на його обличчі з'явилася широка посмішка.

— Ну ти й авантюристка, Досько... Але мені це подобається! Ходімо до розбійницького табору. Дуже добре, що зараз ніч і темно, в крайньому випадку, якщо в нас нічого не вийде, то зможемо непомітно втекти…

— Добре, ходімо, — погодилась я. — Але все-таки спочатку я хотіла б поглянути на твою рану. Ти хоч перев'язав її?

Солвін знизав плечима, намагаючись відмахнутися:

— Та годі тобі, дрібниці, загоїться саме...

— Ану стій! — обурилась я, підходячи до нього впритул і рішуче схопившись за рукав сорочки. — Не треба мені тут геройствувати! Показуй негайно, бо зараз же розвернусь і піду рятувати короля самостійно!

Зрозумівши, що сперечатися зі мною марно, Солвін із тяжким зітханням зняв сорочку. Він клацнув пальцями, і на його долоні спалахнув малесенький магічний світлячок, що освітив його груди, і моє серце стиснулося від співчуття. Я побачила на його правому плечі та на ребрах жахливі подряпини і синці, а одна рана була досить глибокою, з неї постійно текла кров. Цю рану точно потрібно було терміново перев'язати. 

— Так, сідай на землю, бо мені незручно буде перев'язувати, ти он який високий! — наказала я Соловіну. Потім відірвала від подолу своєї сукні довгий клапать і сіла поруч із ним, намагаючись перев'язати рану на грудях. Мої пальці торкалися до гарячої шкіри Солвіна, а тьмяний вогник світлячка вихоплював із пітьми його напружене обличчя.

І тут раптом Солвін якось уривчасто задихав, підняв руку і доторкнувся до мого обличчя. Я поглянула на нього і втонула в його очах, сповнених зараз якогось здивування і ніжності.

А в наступну мить Солвін мене поцілував. Спочатку я запанікувала, але потім зрозуміла, що сама чекала цього вже давно, і мої зрадливі руки самі обняли чоловіка, а ще більш зрадливі губи почали відповідати на його поцілунок. Барадул мене бери, це було так несподівано і приємно! Ох, і як я, дурепа така, не розуміла раніше, що мені дуже подобається Словін? Так! Дуже! Неймовірно! Надзвичайно!

Коли ми нарешті відсторонилися, важко переводячи подих, Солвін ледь помітно посміхнувся і ніжно доторкнувся моєї щоки:

— Досько, здається я закохався в тебе. Ти не проти?

— Ну-у-у, — протягнула я розгублено, не знаючи навіть, що й відповісти. Так у коханні мені ще не зізнавався ніхто. В принципі, мені ще ніхто й ніколи не зізнавався в коханні, але це було досить приємно і мило. — Ніби не проти. І здається, я теж в тебе закохалася, — відповіла я, прислухаючись до самої себе і до тієї бурі почуттів, які зараз кипіли всередині мене. — Барадул мені в печінку! Оце ми з тобою влипли! Але, Солвіне, тобі особливо не пощастило, бо ти закохався в мене! — лукаво поглянула я на Солвіна. — Адже я…