Розділ 45

Розділ 45

Ну, ми йшли достатньо довго, плуталися коридорами підземель і тицялися у глухі кути, але все-таки завдяки спільним зусиллям мага Кашима, який розшифрував кілька стародавніх рун на стінах, та розбійника Матваса, який просто випадково наступив на кам'яний важіль на підлозі, ми все-таки знайшли потаємні двері лабіринту, які вели на поверхню. І вся наша велика компанія, втомлена і трохи перелякана, вийшла із заплутаних катакомб під лісом.

Ми опинилися в зарослій непролазним густим чагарником частині лісу, а вихід був замаскований під величезний трухлявий пень. Сонце уже опускалося до вечора, і тут, у лісі, було трохи темнувато, але всі раділи, що ми на поверхні.

— Ой, а де це ми? Чому ми не вийшли прямо до лісового будиночку? Я вже хочу їсти! —  почала розпитувати принцеса Амелланія, обтрушуючи сукню й роззираючись навколо.

— Тихо! — раптом застережливо вигукнув барон Зюммік, вихоплюючи меч. — Тут щось не те! Гвардійці, до бою!

Але було вже пізно. Із густих хащів на нас раптом вивалився цілий загін справжніх розбійників! Вони виглядали куди небезпечніше та дикіше, ніж наш трохи смішний і опецькуватий Матвас, були зарослі бородами, у брудному та порваному одязі, із сокирами, мечами та арбалетами. Їх було втричі більше, ніж наших королівських гвардійців!

Зав'язалася коротка, але запекла битва. Наші солдати мужньо кинулися захищати короля, барон Зюммік відбивався відразу від двох супротивників, а маг Кашим намагався створити захисне магічне поле, але вороги діяли надто злагоджено. Я раптом чітко зрозуміла, що сили нерівні, і, швидше всього, усіх нас зараз ці розбійники візьмуть у полон. Не роздумуючи ані секунди, я пригнулася до самої землі й шмигнула в густий малинник, а потім помчала через колючі гілки, не відчуваючи болю, перестрибувала через гнилі колоди й, задихаючись, бігла якомога далі від місця бою.

Розуміючи, що на землі мене швидко наздоженуть, я підбігла до величезного старого дерева і, мов білка, почала лізти вгору, повище від землі. Ось де знадобилося моє вміння лазити по деревах! А мама ще сварилася колись, що я лажу по деревах із сусідськими хлопцями! О, так! Ніхто ніколи не знає, яке вміння і коли йому знадобиться! Правда, у сукні було дертися на дерево трохи важко, поділ увесь час зачіпався за гілки, але то таке, головне, що я змогла залізти достатньо високо і заховатися серед густих гілок та листя майже при самісінькій верхівці.

Я чула звуки бою, які незабаром стихли, а через деякий час повз моє дерево пройшли і самі розбійники зі своїми бранцями. Мерзотники захопили всіх, накинули їм мішки на голови і кудись потягнули вглиб лісу. Я тихенько сиділа на своєму дереві, причаївшись поміж густого листя, і, на щастя, ніхто мене не помітив. Та дещо не давало мені спокою. Я перерахувала учасників нашого походу, коли їх проводили під моїм деревом, і зрозуміла, що, крім мене, ще одного члена нашої команди бракує. Крізь переплетіння гілок було майже нічого не видно, тож спочатку я вирішила, що просто когось не помітила, але все-таки я сподівалася, що, можливо, ще комусь із нашої компанії вдалося втекти від розбійників. Я вирішила трохи перечекати, доки все навколо стихне, а потім збиралася вирушити на пошуки їхнього лігва, бо я, звичайно ж, повинна була спробувати їх врятувати! Ніколи такого не було, щоб Євдокія кидала своїх у біді! 

Настала ніч. Ліс занурився в непроглядну чорноту, наповнену моторошними звуками нічних хижаків і шелестом вітру, а я сиділа на холодному гіллі, зіщулившись і обхопивши себе руками, і в моїй голові крутилися тривожні думки.

«Оце ти влипла, Досько! — думала я стурбовано і перелякано. — Короля та всю компанію захопили в полон якісь дикі бандити, а барон Зюммік та його гвардійці нічого не змогли зробити із нападниками. І нащо я йому тут шифровану записку передавала із такими труднощами? Адже знав, що за нами йдуть якісь змовники! Я ж йому чітко написала, щоб тримали пістолі напоготові! А вони геть розслабилися після того підземелля. І що ж ми тепер маємо? А маємо ми те, що я сиджу на цьому дереві, як перелякана курка! Барадулячі яйця, що ж мені тепер робити одній проти цілої банди? Як їх врятувати? Я ж не армія, я всього лише скромна репетиторка і… е-е-е… шпигунка-початківець... Але ж якщо я їх не врятую, то хто?! Королівство залишиться без короля! Або ще гірше, трон займе якийсь самозванець, який у змові з цими розбійниками і все це підлаштував!»…

Але раптом мої панічні і хаотичні роздуми перервали гучні звуки, бо в нічному лісі зненацька пролунало:

— Карр! Карр! Карр! Карр! Карр!

Я почула п'ять знайомих каркань!

Серце радісно застрибала у моїх грудях, і я навіть посміхатися почала, хоча в такій ситуації, в якій опинились і я, і королівський ескорт, залишалося тільки сісти і плакати. Ага! Я аж зойкнула від радості. Це ж Солвін! Так! Це був умовний сигнал Солвіна! Мій вірний напарник, який ішов за нами по п'ятах увесь цей час, подає мені сигнал! Ура! Тепер я не одна! Разом із Солвіном ми точно щось придумаємо і визволимо короля Солопія з полону та покажемо цим лісовим розбійникам, де раки зимують!

І я обережно почала спускатися з дерева вниз, намагаючись не здіймати зайвого шуму, щоб піти на звуки каркання і зустрітися із Солвіном…