Розділ 24

Розділ 24

— Звідки ви знаєте, що то мій кіт?! — обурено парирувала я, хоча, в принципі, не збиралася відмовлятися від  свого бешкетника Курзика.

Та й багато хто бачив мене з кліткою і котом, коли я вчора сюди приїхала. Ох, барадульна попелице, це було лише вчора?! А стільки всього сталося, неначе цілий місяць минув! Я швидко відійшла від короля, щоб ніхто, не дайте боги, нічого такого непристойного не подумав, і продовжила огризатися.

— Може, то якийсь бродячий палацовий кіт-одиночка пробігав мимо і не зміг стриматися перед вашим модним капелюшком та обдертим папугою, Ваша… е-е-е… Світлосте?! — я все-таки знову повернулася до ввічливості і почала звертатися до принцеси Амелланії на “ви”, бо тут була ціла купа чужих людей, які не бачили, якою вона була грубою з королем, і не знають, що вона не заслуговує шанобливого ставлення. Та хай уже, мені не важко прикинутися культурною панянкою. Крім того, я все-таки репетиторка з етикету, а це вам не єнот чхнув, треба відповідати своєму статусу хоча б при людях. 

Принцеса Амелланія переможно задерла підборіддя, блиснувши злими очима, і мстиво відповіла:

— А от і ні! Ми з моїми фрейлінами змогли-таки зловити Арчибальда в коридорі, і тепер він у цілковитій безпеці в моїх покоях оговтується від стресу! А твій чорний кіт-монстр, коли втікав від стражників, шмигнув у якісь відчинені двері. Ми ж усі разом переслідували його і все побачили й покої запам'ятали. А потім покликали радника Омінея та доблесного барона Зюмміка, — принцеса схвально поглянула на королівського слідчого, — які з’ясували, що ті покої — це твоя кімната, негіднице! — принцеса тицьнула в мене вказівним пальцем і голосно заявила на весь розгромлений будуар. — Я тепер чітко бачу, що це був зумисний і гарно продуманий план! Вона спеціально підіслала свого дикого звіра, щоб він налякав мене, знищив мій дорогущий капелюшок і з'їв мого беззахисного Арчибальда! Це замах! Замах на майбутню королеву!

Я аж вирячилися від такого наклепу на мого кота і на мене. Ну, нічого собі фантазія у цієї фіфи! Скоро ще скаже, що мій кіт особисто змовлявся з отим їхнім лісовим розбійником Матвасом, щоб знищити наше королівство!

Але, як виявилося, мої думки були не дуже далекі від істини, бо звинувачення принцеси були ще квіточками порівняно з тим, про що почав розповідати головний королівський слідчий барон Зюммік, котрий виступив уперед, загадково й криво посміхаючись.

— Ви абсолютно праві, Ваша Високосте, щодо замаху, — кивнув він принцесі Амелланії, і та видра зверхньо поглянула на мене, — але масштаб катастрофи набагато більший, ніж ви думаєте, — барон, наче фокусник, раптом розгорнув у своїх руках жіночу сукню і почав усім показувати, а в мене щелепа упала десь під ноги від здивування і там валялася, а серце почало битися прискорено і, чесно скажу, трошечки перелякано. — Коли мої стражники пішли ловити цього шкідливого кота у покої панянки Євдокії, то вони зазирнули під її ліжко, куди втік кіт. І що ж ви думаєте вони там знайшли? — барон зробив театральна паузу і потряс у повітрі сукнею. — Брудну й пошарпану жіночу сукню з обірваним подолом!

Ой-ой-ой-ой! Тільки не це! Так, це була та сама сукня, в якій я вчора вночі втікала з королівської кухні у підйомнику для їжі, злощасний клапоть якої необачно залишила, виявляється, як доказ самого беззаперечного злочину і який слідчі, взагалі-то, раніше приписували сорочці розбійника Матваса! От, відчувала моє серце, що треба було її випрати ще вчора! Але надто вже я була вчора вночі знервована і втомлена. А мама ж вчила мене колись, щоб я не залишала на завтра те, що потрібно зробити сьогодні. Треба завжди прислухатися до маминих порад! Що ж тепер буде?!