Розділ 23

Розділ 23

— Тому що мій кіт і сам себе захистить, — відповіла я, переступаючи через розбите скло й підходячи ближче до Його Величності. — Я добре знаю Курзика, він точно себе образити не дозволить. А от ви... Боже мій, вас же щойно мало на смерть не прибило цією проклятою люстрою! Якби ви не сиділи трохи далі в кріслі, то була би біда! Тоді мене точно б звинуватили у замаху на ваше життя! Але й не це головне... Бо я тут з вами ще й тому, що не хотіла залишати самого серед цього всього розгардіяшу, бо хвилююся за вас, ви ж, Ваша Величносте, так всього боїтеся! Мушу навчити вас бути самостійним і впевненим у собі! Але поки що ви ще не готові…

Король Солопій, який якраз намагався струсити дрібні уламки скла з манжетів своєї сорочки, різко завмер. Він подивився на мене якось дивно, зовсім не так, як дивився раніше.

— Ви, — спитав він раптом тихо і без свого звичного заїкання, — за мене хвилювалися?

— Звичайно, — трохи розгублено кивнула я. — Ви ж король. Хто ж іще підпише указ про страту мого кота? Тобто... Я що, сказала страту? О, ні! Не про страту, звичайно ж! Чого це я раптом про страту заговорила… Е-е-е… Указ про помилування Курзика, якого ваша наречена точно захоче покарати… Ну… Е-е-е… Ви зрозуміли…

Я замовкла, відчуваючи, що мелю дурниці. Ну от, договорилася! Зараз ще Його Величність подумає, що я тут залишилася тільки через якусь вигоду для себе, типу щоб за кота свого заступитися, а я ж і справді просто хвилювалася за короля… 

Але король Солопій несподівано поміхнувся і кивнув:

— Д-д-дякую вам, панянко Євдокіє, — тихо сказав він. — За те, що захистили мене перед моєю нареченою, вона вже т-т-тиждень принижує мене, а я не вмію давати відсіч. І за те, що не пішли геть з-з-зараз. Ніхто й ніколи в цьому палаці ще не ставав на мій захист з т-т-таким… гм… ентузіазмом і т-т-такими яскравими висловами!

— Та я що, я ж нічого, — зовсім знітилась я, бо мені ще ніколи не дякували за те, що я затіяла сварку. Потім різко згадала про свої прямі обов'язки. Я ж на роботі! — Ой, Ваша Величносте, дайте-но я помацаю вам лоба! Ану-но опустіть голову! Не ворушіться! — я стала біля короля і поклала свою долоню йому на чоло. — Скажіть мені чесно, від усього цього гармидеру і падіння люстри ваші ґулі на лобі не розболілися ще дужче? Вас часом не нудить? Голова не болить?

Король покірно схилив голову, дивлячись мені прямо в очі, аж якось незручно було мені, так витріщався. Ще й я раптом усвідомила в цю ж секунду, що стою біля Його Величності неприпустимо близько, майже впритул. А в правилах, які мені приніс мені радник Оміней, що було написано? Оте четверте правило про дотримання дистанції та субординації чітко вказувало, що під час занять із Його Величністю заборонено порушувати особистий простір короля. Ага, і робити різкі рухи та підвищувати голос ніби теж було заборонено? Ну, от, барадулова халепа! Я своїм скандалом уже й це правило порушила! І ще й поглиблюю порушення, бо майже влипла в короля, тягнучись до його лоба…

Проте король Солопій, схоже, був не проти, щоб я мацала його лоба, навпаки, мені здалося, що тісніше до мене притулився своїм… е-е-е… натягнутим на животі камзолом, і хотів, наче, щось сказати, але не встиг.

У розгромлений будуар із диким галасом, дзенькотом зброї та криками вбіг цілий кагал людей із принцесою Амелланією на чолі. За її спиною я побачила радника Омінея, слідчого барона Зюмміка із двома озброєними стражниками, трьох фрейлін принцеси і головного королівського мага Кашима, в руках якого синіми іскрами палало якесь заготовлене заклинання. Захекана принцеса Амелланія з порога заверещала на весь палац:

— Ось вона, ця потіпаха! Заарештуйте її негайно! Це її кіт, я вже про все дізналася! Ця божевільна та її дикий звір щойно мало не вбили короля і мало не з'їли мого папугу!