Розділ 22

Розділ 22

У королівському будуарі зчинився такий неймовірний галас, що, мабуть, чутно було навіть у королівських конюшнях. Мій кіт Курзик, добряче розігнавшись, вже встиг скинути на підлогу і успішно розбити дорогоцінну фарфорову вазу, одну штуку, порцелянових статуеток, три штуки, дві чашки, які фрейліни поставили необачно на край вишуканого чайного столика, та ще кілька крихких дрібничок із полиць, столиків і шаф у королівському будуарі. Фрейліни принцеси бігали за ним навколо столів, диванів, крісел та інших табуреток, намагаючись спіймати нещасну, сповнену мисливського азарту тваринку, в принцеса панічно вигукувала: «Ловіть кота! Врятуйте Арчибальда!».

Раптом Курзик, рятуючись від переслідувачок, одним спритним стрибком опинився на полиці високої шафи. На мить завмер, насторожено ворушачи вухами, а потім видерся ще вище, просто на самісінький верх шафи. Там він присів, підібгав під себе лапки, помахав хвостом і прицілився, як справжній хижак, що ось-ось кинеться на здобич, не спускаючи очей з папуги.

Я навіть не встигла усвідомити, що саме він задумав, бо Курзик різко відштовхнувся й стрибонув просто на величезну масивну люстру, що висіла по центру стелі. посеред будуару.

Люстра небезпечно хитнулася, дзенькнула всіма своїми підвісками, ще раз хитнулася, а потім її кріплення не витримали, і уся та величезна люстра з Курзиком наверху з гуркотом впала на підлогу. Буквально під ноги королю! Уламки розбитих скляних підвісок широким колом порозліталися по будуару, а чимало з них потрапили в Його Величність. 

У будуарі запанувала мертва тиша.

Я витріщилася на повністю розбиту люстру, котра, певно, вже не підлягала ремонту, бо від неї лишився тільки важкий каркас і купа скла, на Курзика, який хоч і перелякався, але якось зумів уникнути пошкоджень, вдало приземлився на відстані від люстри, і тепер перестрибував скло, намагаючись встигнути догнати предмет свого мисливського інтересу, а саме отого дурного Арчибальда, який спереляку пурхнув до дверей і вилетів у коридор, і перевела злякано погляд на Його Величність.

І тільки тоді до мене дійшла одна дуже неприємна і страшна думка. Барагул мені в печінку! Це ж якби король Солопій саме в цю мить сидів на тому місці, куди гепнулася люстра, то королю був би гаплик! Причому найнесподіваніший гаплик за всю історію королівства! Убити короля, люстрою — це ж треба ще постаратися, не кожен таке зможе провернути! А от я, тобто мій кіт, майже зміг! Бо кому ж потім пред'явили б звинувачення в замаху на життя Його Величності? Господарці кота, звичайно ж! Тобто, мені. 

Першою отямилася принцеса Амелланія. Геть втративши всю свою пихатість, задерши пишну спідницю до колін, вона рвонула до дверей, репетуючи на ходу:

— Всі за мною! Той звір переслідує мого папугу! Піднімайте всю охорону! Заряджайте пістолі! Убийте кота людоїда! Тобто, папугоїда!

Принцеса вибігла за двері, за нею помчали і її три фрейліни, а ми з Його Величністю залишилися самі в будуарі.

— А ви чому не п-п-побігли? — спитав мене король Солопій, струшуючи зі своїх колін дрібні уламки скла від люстри і піднімаючись із крісла.

— Тому що кіт і сам себе захистить. Я знаю Курзика, це мій кіт, — покаялась я. — А от вам потрібна допомога, ви, напевно, у великому шоці. Ваша Величносте, вас мало не прибило люстрою! Це все я винна! Пробачте мені! І моєму Курзику!..