Розділ 11

Розділ 11

Ми з Солвіном в напівтемряві його кімнати прилипли до нашого боку дверей і слухали, що ж там робиться, у коридорі.

— От, як не щастить, то не щастить у всьому, Солвіне, — простогнала я тихо і навіть трохи схлипнула. —  Це просто капець, як ми вляпалися! Особливо я! Ти розумієш, що ми учворили?! Та ти-то хай уже, ти тут живеш, тобі пробачать, напевно, а от мене точно по голівці не погладять, якщо дізнаються, що я там була. Я ж тільки сьогодні приїхала до столиці, мене влаштували на нормальну роботу репетиторкою, а тепер я розбудила пів королівського палацу, зжерла всю буженину на кухні. І ще пиріжки та узвар! Налякала стару графиню, чи хто вона там, і ховаюся від варти, як якась злодійка! Мені ж тепер кінець, якщо хтось дізнається! Виженуть із ганьбою із королівського палацу! І це буде найкращий варіант. Бо можуть і у в'язницю посадити. Як мені тепер добратися до своєї кімнати, коли весь замок стоїть на вухах і шукає нічних злодіїв?!

Солвін у темряві важко зітхнув, якось несміливо намацав моє плече, а потім притягнув мене до себе, пригорнув  і заспокійливо почав шепотіти у відповідь:

— Тихо, Досько, не панікуй. Усе не так погано, як здається. Не лише ти одна розбудила пів королівського палацу і жерла ту буженину. Я теж її жер. Крім того, це ж я привів тебе на кухню, так що я більше тебе винен. І магічний замо́к із дверей теж я зняв артефактом. Але ми ж втекли! Це найголовніше. Ніхто нічого не доведе, якщо ми будемо тримати язик за зубами. А я тут, у королівському палаці, добре орієнтуюся, то проведу тебе до твоїх покоїв, але пізніше, коли все стихне, не хвилюйся. Ти ж пам'ятаєш, де знаходяться твої покої?

— Ну-у-у, — протягнула я не дуже впевнено. — Начебто так. Двері були зелені. І поверх нібито другий. Як зі сходів завернути в коридор, то треті двері праворуч. Наче…

— То це крило для службовців вищого рівня, — впевнено сказав Солвін. — Там двері всі зелені. Перечекаємо, поки в коридорах усе остаточно затихне, і я тебе особисто проведу до твоїх покоїв. Не хвилюйся так, все буде добре…

Я трохи заспокоїлася від його впевненого голосу, хоча все ще, звичайно ж, хвилювалася. В обіймах Солвіна мені якось спокійніше стало, чесне слово. Отак ми й чекали, поки все в коридорі заспокоїться.

За дверима спершу ще довго лунали збуджені голоси охоронців, щось гупало, ляскали двері, а якийсь надто старанний стражник кричав на весь поверх, вимагаючи негайно перевірити кожну щілину. Інший хтось його став утихомирювати і просив не кричати так, бо розбудить вельможних осіб, які вже сплять і бачать десятий сон і яким геть байдуже до якогось дрібного кухонного злодюжки. Але поступово все почало нарешті стихати. Охоронці пішли геть, напевно, якось заспокоївши перелякану пані в очіпку, брязкіт і говір стихли, і врешті-решт у коридорі запанувала тиша.

— Ну от, схоже, всі розійшлися, — пошепки сказав Солвін. Випустив мене з обіймів, тихенько відкрив замо́к, обережно й повільно причинив двері та визирнув назовні. — Коридор порожній. Ходімо, я проведу тебе до твого крила.

Ми тихо вислизнули з його покоїв і пішли по коридору. Я чимчикувала вслід за чоловіком, лякаючись кожної тіні й будь-якого шуму, але все навколо ніби було тихо. Й Солвін і справді чудово знав усі коридори палацу. За кілька хвилин ми вже стояли біля моїх дверей. Я швидко відімкнула замок, зазирнула всередину й полегшено видихнула: це й справді була моя кімната, я нічого не переплутала, бо на кріслі біля каміна мирно спав мій кіт Курзик, згорнувшись пухнастим клубочком. Я обернулася до Солвіна.

— Дякую, що провів, — промовила я тихо. — І цеє… Ну… е-е-е… знаєш, Солвіне, — винувато посміхнулась я. — Ти вже вибач, що так усе вийшло. Я зовсім не планувала влаштовувати цей погром на кухні і втягувати тебе в такі неприємності. Ти на мене сильно не тримай зла, добре? Проте хай там як, але я рада, що нас зрештою не зловили!

Солвін посміхнувся в напівтемряві коридору і кивнув:

— Ага, я теж дуже радий, Досько. До того ж, є ще один плюс у всьому цьому: ми з тобою не голодні! А якщо чесно, то ця ніч була в мене однією з найцікавіших у цьому палаці! На добраніч!

Він розвернувся і безшумно зник у темряві коридору, а я зачинила за собою двері й нарешті розслабилась.

Але коли я запалила магічну свічку й глянула на себе в дзеркало, то мало не скрикнула від жаху. По-перше, я була страшна! Те, що моє обличчя після пилку вредної квітки і досі було жовтим, то це ще було пів біди. На лобі в мене красувалася добряча ґуля, яку я отримала сьогодні після зіткнення лобами з Солвіном, і до того ж на щоці знаходилася ще якась подряпина, яку я невідомо де отримала. Ох, Солвін бачив мене таку страшну і ні слова не сказав! Ага, він, напевно, просто дуже культурна людина, бо я б точно щось ляпнула. А по-друге, моя колись пристойна сукня перетворилася на хтозна що. Весь правий бік був замазаний якоюсь сажею чи якимсь чорним брудом, поділ порваний, а кишеню і тканину навколо неї прикрашала величезна жирна пляма. Шматок буженини, який я сховала туди ще на кухні для Курзика, успішно просякнув жиром майже пів сукні.

— Ох, Курзику, я про тебе, звичайно ж, не забула й принесла поїсти, — зітхнула я, дістаючи м'ясо з кишені, — але зіпсувала всю сукню. На, їж, — поклала я буженину на підлогу, і Курзик радісно і жадібно накинувся на м'ясо.

Я ж стягнула з себе брудну сукню, сховала її подалі від очей (запхала під ліжко), швидко прийняла ванну і нарешті лягла у своє шикарне ліжко під балдахіном. І як тільки моя голова доторкнулася до подушки, я одразу ж заснула, страшенно втомлена перипетіями цього складного дня і ще важчої ночі…