Розділ 10

Розділ 10

Наш рятівний підйомник натужно скрипів, повільно піднімаючись доверху, а внизу, в темній глибині кухонної шахти, все ще лунали розлючені крики варти. І я геть не здивувалася, коли знизу почулися далекі вигуки про ліфт:

— Погляньте, підйомник для їжі піднімається! Троси рухаються! — закричав здивовано хтось.

Ага, це ж зрозуміло, що тільки глухий не почує такого скрипу, який видавав цей старий ліфт, і тільки сліпий не побачить, що троси підйомника повільно рухаються у спеціальній ніші.

— Треба швидше бігти на верхній поверх! Ось куди втік той злодюжка! — крикнув ще хтось знизу, і ми із Солвіном усередині нашої тісної кабінки здригнулися від цих слів і притиснулися одне до одного ще тісніше, боячись навіть дихнути.

На щастя, через кілька секунд ліфт різко і з глухим стуком зупинився, кудись нас доставивши. Навколо панувала темрява, схоже, ми приїхали в якесь неосвітлене приміщення.

— Давай швидко вилазь, треба втікати! — прошепотіла я Солвіну, відчуваючи, що моя паніка посилюється. — Чув, нас зараз шукатимуть! Куди нас цей барадульний ліфт взагалі привіз?

Солвін першим спробував вилізти з вузької кабінки, але зачепився ногою за край бортика, перечепився і з гучним схлипом і стогоном гепнувся на підлогу. Я ж пхалася одразу ж за ним і теж не втримала рівноваги, бо кабінка ліфта виявилася трохи все-таки високо над підлогою, і теж, від несподіванки пискнувши, полетіла слідом за чоловіком, приземлившись прямісінько зверху на нього.

Ми валялися у темній кімнаті у дуже пікантній позі: я лежала зверху на Солвіні, розпластавшись на його широких та міцних грудях, і відчуваючи прямо всім своїм тілом його гарячий чоловічий організм. І він мене міцно обіймав, до речі, голосно крекнув, коли я на нього гепнулася, а потім… е-е-е… якось підозріло засопів. Ой, так близько я ще до жодного чоловіка не притискалася! У ту ж секунду в моїй голові промайнула абсолютно недоречна думка про те, що Солвін чоловік дуже навіть нічогенький, справді міцний, і взагалі...

Але я миттєво відкинула ці дурні думки, навіть похитавши головою в темряві, і гримнула сама на себе: «Досько, отямся! За тобою женуться всі охоронці королівського палацу, ти тільки що розгромила королівську кухню, тобі треба брати ноги в руки, а ти зараз валяєшся на підлозі з малознайомим чоловіком і думаєш про фривольності! Ну, ти й дурепа!».

Я різко підхопилася на ноги, вже трохи орієнтуючись у темряві, бо очі звикли, і в щілинах між закритими шторами в кімнаті почало вгадуватися тьмяне місячне світло. Потім схилилася й схопила Солвіна за руку, допомагаючи підвестися. І в цей самий момент десь ліворуч на невеликій тумбочці біля великого ліжка яскраво спалахнув магічний вогник. Хтось (ха, ясно, що мешканець кімнати!), кого ми розбудили своїм гупанням так криками, увімкнув нічну магічну свічку. Одночасно із цим спалахом світла у кімнаті пролунав пронизливий і переляканий жіночий крик:

— Рятуйте! Допоможіть! Допоможіть, тут грабіжники! У мої покої хтось вдерся!

Ми з Солвіном витріщилися туди і побачили на шикарному здоровенному ліжку стару вельможну пані в пеньюарі та нічному очіпку, яка тицяла в наш бік тремтячим пальцем, заливаючись таким вереском, від якого заклало б вуха, напевно, й мертвому. Ого, навіть я не вмію так верещати, хоча тренувалася колись!

— Втікаймо! — скомандувала я, не роздумуючи ні секунди.

Схопила отетерілого від крику Солвіна за руку й потягнула за собою до дверей, які якраз побачила. Ми підбігли до дверей, відсунули засув, блискавично вилетіли з небезпечної кімнати в напівтемний коридор і кинулися куди очі бачать. І, що цікаво, нас дуже прискорило оте верещання переляканої жінки, що безперервно лунало нам услід і діяло ще краще, ніж батіг.

— Сюди, сюди! — раптом захекано закричав Солвін, міцно стискаючи мою руку й різко повертаючи за ріг. — Я знаю цей коридор! Тут якраз мої покої!

Він підскочив до якихось дверей, штовхнув їх і затягнув мене всередину. І чоловік замкнув замок на дверях якраз у той момент, коли за дверима пролунав гучний брязкіт обладунків та голоси охоронців, що неслися коридором на крики переляканої пані…