Розділ 9

Розділ 9

Я роззирнулася по кухні і метнулася до найближчих дверей, що вели, очевидно, до якогось службового приміщення, щосили смикнула за ручку. Зачинено! Перебігла до інших (їх тут було аж три!) і теж спробувала відчинити. Все було марно, усі дверцята підсобних приміщень на кухні були замкнені, й на них лежали магічні замки, які добре було видно, коли я підбігала ближче.

— Та що ж це таке?! — задихаючись від жаху, зашипіла я, стукнувши кулаком по останніх дверях, які так і не піддалися мені. — Закрито! Скрізь на цих дверцятах лежать магічні замки! Як же звідси вибратися?! — і раптом мене пронизала рятівна думка. — О, Солвіне, а твій артефакт? Він зможе відчинити які-небудь із цих дверцят? В принципі, ясно, що там теж нас будуть шукати, але, можливо, із якихось цих підсобних приміщень є інший вихід, і ми зможемо втекти?

Солвін у розпачі витягнув з кишені свій артефакт і розгублено показав його мені:

— Не вийде! Цей артефакт налаштований тільки на головний замок кухні! Він відчиняє тільки цей замо́к, а потім блокує двері, щоб ніхто не зміг зайти. На інші двері він не розрахований, магія не спрацює!

У ту ж мить у кухонні двері загупали з такою силою, що аж затріщали одвірки. Хтось із того боку роздратовано закричав:

— Треба навалитися всім разом і вибити двері!

Інший же писклявий голос заперечно вигукнув: 

— Ні! Ні! Не треба вибивати двері, краще давайте покличемо мага, він просто розблокує магічний бар'єр! Все одно той, хто знаходиться там усередині, не втече! Із кухні немає іншого виходу!

Ми з Солвіном перелякано перезирнулися. Оце то вляпалися! Я вже була готова впасти в остаточну і безповоротну паніку, коли мій схарапуджений погляд упав на дивне заглиблення в стіні якраз біля здоровенної кухонної печі, облаштоване якимись мотузками, широкою полицею та кількома важелями.

— А це що таке?! — спитала я у Солвіна, тицьнувши туди пальцем, потім підбігла і почала розглядати цю конструкцію.

Солвін, кожен крок якого супроводжувався гучним хрускотом та скрипінням черепків побитого посуду на підлозі, підійшов теж до дивної ніші у стіні.

— Це, схоже, палацовий ліфт для подачі страв на верхні поверхи, — задумливо сказав він.

Я миттєво задерлася на широке дерев'яне підвищення у ліфті і зазирнула у ліфтову шахту.

— Солвіне, це наш останній шанс! Давай, залазь! — скомандувала я. — Іншого виходу немає! 

— Досько, ти що, з глузду з’їхала?! — запротестував чоловік, дивлячись на вузьку відкриту кабінку. — Ми ж туди удвох не помістимося! І хто знає, чи працює цей ліфт? А раптом він не зможе підняти нас двох, не розрахований на таку вагу? Чи застрягне де-небудь між поверхами? І взагалі…

Але роздумувати часу не було. Двері кухні вже почали підозріло сяяти фіолетовим світлом, очевидно, підійшов маг і намагався відчинити двері на кухню якимось заклинанням.

Я вистрибнула із ліфта, схопила Солвіна за рукав його квітчастого халата і почала заштовхувати його всередину кабінки.

— Швидко! Не спробуємо — не дізнаємося! Нам втрачати ні́чого!

Солвін щось забурмотів собі під ніс, але вже й не опирався, напевно, зрозумів, що все одно буде по-моєму, і все-таки запхався у вузьку кабінку, і там лишилося справді дуже, от прямо дуже-предуже мало місця. Але я, побачивши хоч маленьку можливість втекти із кухні, де я наробила багато галасу та шкоди, одразу ж сповнилася оптимізму та ентузіазму! Запхалася у ліфт і втиснулася поруч із Солвіном, підтягнувши ноги. Потім смикнула на стіні важіль і почала молитися всім богам, яких тільки знаю, щоб у нас все вийшло.

У ту ж секунду товсті мотузки у ліфті натягнулися, і наша кабінка з гучним і пронизливим скрипом повільно почала рухатися вгору по темній шахті. Усередині ліфта було настільки тісно, що ми з Солвіном присіли в три погибелі, буквально втиснувшись одне в одного й міцно обійнявшись від страху. Моя щока тісно притиснулася до грудей чоловіка, і я чула як швидко і перелякано б'ється його серце. Його коліно впиралося мені в бік, а моє розтріпане волосся лізло йому до рота. Скосивши око в бік, я раптом побачила, що край поли моєї сукні зачепився за щось на стіні біля ліфта. Я різко смикнула спідницю сукні, і шматок тканини відірвався й так і залишився висіти внизу, на кухні.

У цей самий критичний момент, коли нас уже майже не було видно, бо ліфт підняв нас у чорноту шахти і тягнув кудись доверху, двері на кухні з гуркотом відчинилися, все-таки маг зумів їх відкрити. Ох, я аж очі заплющила від сорому. Уявила, як на розгромлену і засипану розбитим посудом кухню ввалився натовп озброєних стражників і магів.

— Де він, де злодій?! Погляньте, тут великий розгром! — залунали здивовані й гнівні крики з кухні. — Він десь тут! Шукайте злодюжку, він не міг звідси втекти!

Звук голосів почав віддалятися, бо наш ліфт, хоч і повільно та натужно, але впевнено піднімав нас із Солвіном усе вище й вище на верхні поверхи. Усередині маленької кабінки панувала суцільна темрява й тіснота, і ми з Солвіном боялися навіть зайвий раз дихнути, аби не порушити роботу механізмів нашого рятівного ліфта.

Мої думки плуталися від страху, але одна вперто крутилася в голові: «Оце так початок роботи у королівському палаці, барадул мені в печінку!»…