Розділ 6

Розділ 6

Ми йшли темними коридорами ще хвилин із десять, то завертаючи в якісь вузькі службові переходи, то насторожено рухаючись широкими сходами, аж поки нарешті я не вловила перші запахи. О, так! Кухня була десь поруч! Бо пахло їжею!

— Прийшли, — тихо шепнув мій супутник, зупинившись перед дверима, на яких знаходився магічний замо́к.

Солвін насторожено роззирнувся навколо по коридору, потім із кишені свого халата витягнув якийсь артефакт, доторкнувся магічного замка, і той зник, а двері до кухні злегка прочинилися.

— Ого, Солвіне, та ти не просто нічний бродяга, а справжній палацовий злодій! Ти цим артефактом можеш всі замки́ відкривати? — здивувалась я. — Я точно з тобою дружу! Бо в мене є кіт, який інколи вимагає їжі серед ночі. Мати такий артефакт і я б не відмовилася!  

— Я не злодій! — образився чоловік. — Я ж не краду нічого. Просто приходжу… Прийшов трохи поїсти, і все…

«Ну-ну! Бреши більше! — подумала я, адже одразу ж просікла його обмовку. “Приходжу!”. Значить, вже не вперше!

Ми з Солвіном обережно, як справжні мисливці… е-е-е… за їжею, прослизнули досередини кухні і зачинили за собою двері.

Кухня виявилася величезною і порожньою, її ніхто не охороняв, певно, всі надіялися на магічний замок. От, наївні, ага.

Тут знаходилася величезна плита, широкі полиці на стінах, де стояли начищені до блиску мідні каструлі та чисті тарілки, миски й столові прибори різних видів. Окремо були в шафах різноманітні кубки, склянки, чарки, бокали, глиняні філіжанки, а в кутку підпирали стіни мішки з крупами і борошном та висіли в'язанки цибулі, часнику й кукурудзи…

Праворуч під однією стіною знаходився здоровенний стіл, і я одразу ж просікла, що там таке! Моментально підскочила до того столу, забрала серветку, якою були накриті миски, і задоволено примружилася. О, так! На ньому стояла миска з великим шматком печеної буженини, нарізаний скибками хліб, поруч знаходилися залишки якихось пиріжків, і навіть глечик із узваром милував моє голодне око!

— Ура! Ми знайшли їжу, Солвіне! — стиха вигукнула я і замахала рукою. — Іди сюди! Тут є чим поживитися!

Мій новий знайомий теж підійшов до столу, і його очі заблищали від радості й передчуття бенкету.

— Не соромся, пригощайся! — підморгнула я чоловіку, всілася на лавку за стіл і просто руками відкраяла собі чималий шматок соковитої буженини й відразу запхала в рот. — Наш тут ніхто не башить, — почала я говорити з повним ротом (ага, і це репетиторка з етикету!). — Яшшо шюди хтошь прийде, скажемо, шо ми ревізори! Е-е-е… Перевіряльники! О, придумала! Дегуштатори! — я дожувала шматок м'яса й схопилася на ноги. Швиденько витерла жирні пальці об серветку і кинулася до шафи зі срібними кубками. Взяла звідти два дуже гарні й важкі срібні кубки, принесла їх до нашого столу й налила в обидва узвару. — Пригощайся! Із цих кубків, напевно, сам король п'є! Давай відчуємо себе коронованими особами! Коли ще випаде нагода випити узвару з таких елегантних чарок? Ну, чого стоїш? Їж і пий!

Я знову всілася на лавку і з задоволенням випила смачного узвару і схопила пиріжок. Солвін здивовано витріщився на мене, а потім раптом розсміявся вперше за весь час, і його обличчя відразу ж геть змінилося, зникла якась настороженість, похмурість і навіть дивна зацькованість.

— Дегустатори? — перепитав він, сідаючи поруч зі мною. Теж не церемонячись, відірвав собі шмат м'яса, узяв чималу скибку хліба й почав накладати на неї буженину кавалками, роблячи таку собі імпровізовану гігантську канапку. — Ну, Досько, у тебе на все є пояснення і відповідь! Я б і не зміг, напевно, чогось путнього вигадати, якби мене застукали на кухні.

— Не бійся, я з тобою! — реготнула я, наминаючи пиріжок з картоплею й запиваючи його узваром із королівського кубка. — До того ж, людина, яка вночі рятує дівчину від голодної смерті й має артефакт-відмичку від кухні, автоматично зараховується до моїх найкращих друзів! Ну як, пане дегустаторе, смачно?

— Ага! Особливо смачно чомусь завжди, коли їсти крадькома і ховаючись від усіх! Ти помічала? Я взагалі-то на дієті, — раптом зізнався чоловік. — Бачиш, у мене є зайва вага, я товстий. Але їсти інколи хочеться так, що я гриз би навіть свої шкіряні черевики. Тому оце й пішов на кухню.

— Розумію! Апетит, зараза, завжди прокидається вночі! І в мене, і в мого кота Курзика! До речі, треба Курзику щось прихопити! — згадала я.

Відірвала добрячий шматок буженини і запхала його у кишеню сукні. Тканина одразу ж просякнулася жиром, але я не зважала. Нічого, потім відперу...

Солвін, побачивши мої маніпуляції, посміхнувся ще ширше, а потім почав із апетитом наминати свій здоровенний бутерброд. Ми обоє просто з диким задоволенням поїдали знайдені харчі і запивали все те смачнючим узваром.

— До речі, навіщо тобі дієта? — окинула я оком чоловіка, коли вже наїлася й сиділа тепер, із замилуванням споглядаючи, як Солопій доїдає пиріжки та буженину. — Нічого ти не товстий. Благородно вгодований, можна сказати… І взагалі, ти…

І тут у моїх вухах раптом стиха ніби дзенькнуло. Геть зовсім тихенько, десь на межі свідомості. О, це мій дифірамбельський дар, який весь цей час мирно дрімав після мого забігу до кухні, раптово, так би мовити, ожив. Напевно, чекав поки я наїмся і розслаблюся, зараза. У грудях защеміло, а язик нестерпно зачухався. Я вирячилася на мого нічного кухонного компаньйона, який із апетитом жував пиріжок, і раптом відчула, що просто зобов'язана видати йому порцію заслуженої похвали. Адже Солвін і справді молодець! Знайшов кухню! Відімкнув замок! Нагодував нас!