Розділ 5

Розділ 5

Це був високий і трохи повнуватий чоловік у домашньому довгому халаті з намальованими на ньому квітами. Ми стояли в напівтемряві, вирячившись один на одного, і чоловік, як мені здалося, перелякався ще більше, аніж я. І він, схоже, теж бродить по цьому палацу без дозволу, бо чого би я отак боялася, якби мала право ходити, де хочу? Тим більше, вночі, коли ходити по палацу, як я зрозуміла, було заборонено не лише мені, а й усім іншим мешканцям, бо нікого я не зустріла під час своїх мандрів коридорами та сходами.

— Вибачте! — першою порушила мовчанку я, притискаючи руку до лоба. — Я зовсім не хотіла вас налякати. Але стукнулися лобами ми добряче! Напевно, в мене буде величезна ґуля, — реготнула я.

— У мене, очевидно, також, — криво посміхнувся чоловік, теж тримаючись за чоло.

— Я просто тут трохи заблудилася. Шукаю кухню, бо дуже зголодніла. Ви ж тут, мабуть, місцевий? Не підкажете, де тут знаходиться кухня, а то я броджу тут, броджу, а коридорам немає кінця й краю. Наче лабіринт якийсь!

Чоловік якось зніяковіло відвів очі, а потім спитав:

— А ви... е-е-е… ви взагалі хто така? Ви що, не знаєте, що вночі не дозволено ходити по палацу?

Я хотіла трохи прибрехати, але потім подумала, що приховувати мені ні́чого (ну, звичайно ж, крім того, що я королівська дифірамбелька під прикриттям).

— Я Євдокія, нова королівська репетиторка з етикету, тільки сьогодні приїхала з провінції. Мене поселили в чудових апартаментах, а от про вечерю чомусь забули. А я голодна, як звір! От і пішла розвідувати територію, шукати кухню, та й заблукала в цих ваших палацових лабіринтах. А ви хто? Тут же темно! Чому бродите вночі, якщо кажете, що заборонено? — поцікавилась і я. 

Чоловік помітно розслабився, в його очах промайнула якась дивна тінь подиву та полегшення.

— Я... е-е-е... ну… скажімо так, людина, яка теж дуже зголодніла і теж пішла шукати кухню, — ухильно відповів незнайомець. — Мене звати Сол... е-е-е… Солвін... Так! Солвін.

— Дуже приємно познайомитися, пане Солвіне! — бадьоро вигукнула і схопила чоловіка за руку, радісно потрясла її під його здивованим поглядом і оптимістично продовжила. — От і чудово, що ми зустрілися. Раз ви тут о цій порі швендяєте і ви місцевий, тобто тут мешкаєте, то, напевно, знаєте дорогу до кухні? Бо я вже почала думати, що тут швидше привидів можна знайти, аніж шматок хліба.

Чоловік акуратно вивільнив свою долоню з моєї руки і кивнув.

— Так, я знаю, де кухня. Проведу вас, панянко Євдокіє, бо і я туди прямую, але мусимо йти тихо, щоб нас ніхто не помітив.

Я змовницьки підморгнула.

— Здається, ви вже не вперше шукаєте кухню? — і одразу ж зауважила. — І ніяких Євдокій! Я вас прошу! Я ненавиджу своє ім'я! Для друзів і знайомих я Докійка або Кійка. Проте теж зменшення не дуже гарні. Можна Доська, але так лише батьки мене кличуть. Але і не Явдоха! І якщо ми вже познайомилися аж до зменшувальних імен, то давай на “ти”? — запропонувала я. — Люди, які разом ідуть добувати собі їжу, автоматично стають друзями! Ти згоден?

— Угу, згоден, — ошелешено пробурмотів Солвін. — Ідіть… е-е-е… Іди, До... гм... Досько, за мною.

Солвін пройшов уперед по коридору і повернув праворуч, махнувши мені рукою йти за ним.

І ми пішли темними коридорами разом. Я йшла поруч із цим дивним чоловіком у халаті й усе ніяк не могла позбутися дивного відчуття, що я його колись і десь бачила... Чому його обличчя, особливо в профіль, здавалося мені таким знайомим?