Розділ 1

Розділ 1

— Досько! Досько, ти де? Треба поговорити! Ти мені терміново потрібна! Євдокіє, барадул тебе забирай, де ти?! От халепа, вічна ця дівчина десь залізе й сховається, і неможливо її догукатися! Досько-о-о! 

Мати ішла стежкою через парк і гукала мене, а я, звичайно ж, як вона й здогадалася, ховалася. Знаю я її та ті розмови, зараз змусять або город полоти, або ще якусь роботу робити. Не хочу! Хочу хоч трохи відпочити, бо із самого ранку немає мені спокою! Я ж уже вчора цілий день працювала, бо ми з батьком закінчували магічну обробку городу! Хоч би зараз трохи дали передихнути!

Я сиділа високо на дереві, зривала яблука й пробувала їх на смак. Усі були ще зелені й несмачні, але тільки через своє занудство й вредність я надкушувала їх спеціально, може, менше потім буде їх збирати, коли доспіють? А надкушеними яблуками кидала у велику і високу квітку, схожу на соняшник, яка росла на клумбі у нашому саду. Все хотіла влучити їй у голівку і збити, бо вона мене дратувала. Ця квітка була магічна, і коли я проходила поруч, інколи плювалася жовтим пилком, який погано відмивався. От, якось мені здавалося, що ця квітка мене незлюбила. Я, звичайно, розуміла, що квіти ніяких мізків не мають, але прямо відчувала, що вона мене не любить. Як, в принципі, і я її. Але мати її дуже любила, бо рослина ця була якась екзотична, рідкісна, і вона її виписувала аж із сусіднього королівства через спеціальну магічну пошту.

Мати пройшла далі по стежині, і я хотіла зітхнути полегшено, зрадівши, що вона мене не помітила, але не так сталося, як гадалося. Вслід за нею сунулася ціла делегація! Першим ішов батько і розмовляв із якимсь невисоким опецькуватим чоловіком, а за ними рухалися двоє солдатів королівської гвардії. Я аж рота роззявила від здивування! А це що таке? Наше містечко знаходиться далеко від столиці, звідки тут взялися королівські гвардійці?

І саме від здивування надкушене яблуко випало у мене з руки і гепнулося на землю. А там якраз лазив Курзик, наш вредний кіт і мій незмінний компаньйон у різноманітних витівках. Яблуко впало йому прямо на голову, він нявкнув від несподіванки і, звичайно ж, привернув увагу.

Батько зупинився, побачив кота, який втікав від яблуні, підняв голову, почав вдивлятися між гілок і побачив мене:

— О, Досько, ти тут? Ану злазь, приїхали по твою душу!

— А що таке? Я нічого не зробила! — злякалась я.

А сама почала згадувати, що я таке могла учворити, що за мною аж королівську гвардію прислали? Невже й справді приїхали мене заарештовувати? За що? Ну, я, звичайно, не спокійна романтична дурепа, як частина моїх знайомих дівчат, але й не злісна порушниця порядку. Якщо й щось порушую, то тихенько, і гарно замітаю сліди. Хіба за те, що вкрала книгу про різні фокуси у місцевій бібліотеці? Мене цікавило таке здавна, але ж я її тільки позавчора… е-е-е… ненадовго взяла... І поверну потім. Гм. Мабуть. Невже так швидко це дійшло аж до королівського палацу?

— Злазь давай, зараз усе розкажемо, — сказав тато якимось підозріло мирним голосом.

— Не злізу! — сказала я.

Тут і мати підійшла, і ще більш підозрілим та ласкавим голосом почала говорити:

— Злазь із дерева, доцю, тут люди приїхали, хочуть тебе на роботу взяти…

— Яку роботу? — здивувалась я.

— Роботу, в якій ти можеш використати свій магічний дар! — встряг батько.

І тут я точно мало не впала з дерева, добре, що за гілку трималася! Тому що мій магічний дар було давно і дуже міцно заблоковано! Адже наша сім'я — це сім'я нахвалювачів, дифірамбелів, людей, які магічно впливають на інших, хвалячи їх, підбадьорюючи і переконуючи їх в тому, що вони найкращі і все, що не роблять, це диво як чудово. Ага, так і є. Однією своєю похвалою я могла підняти будь-якій людині настрій, додати впевненості, змусити відчувати себе унікальною (звичайно, через деякий час магічний вплив вичерпувався, але сам факт!).

До речі, цей дар вважався в королівстві небезпечним, тому і в мене, і в мого батька теж був цей дар заблокований. Таких магів із таким даром я ніколи не зустрічала, тому вважала, що це не магія, а покарання одне. І не дуже й сумувала без тої магії. Та й батько мій, наскільки я знаю, був останнім із магів-нахвалювачів, які мешкали в королівстві. І його дар був запечатаний так давно й міцно, що точно зняти заборони було неможливо. А мій недавно притлумили, ще не остаточно він зник. От тому я дуже здивувалася, що мій дар комусь знадобився.

— Мила дівчино, — обізвався раптом опецькуватий чоловік. — Я королівський радник Оміней, і хочу вам запропонувати дуже гарну роботу при королівському дворі. Усі нюанси розповім пізніше, але саме ваш магічний дар нам і потрібен, дуже потрібен, — зітхнув він. — Обіцяємо вам проживання у королівському палаці в окремих апартаментах, високу зарплату, яка прирівнюється до платні головного скарбника королівства, а також повний пансіон: сніданки, обіди та вечері за рахунок королівства!

— Щось ви дуже багато гарного всього обіцяєте, не вірю я в такі подарунки долі, геть не вірю, — похитала я головою.

Але злазити з дерева почала, бо мене все це дуже заінтригувало. Ну, прямо цікаво стало, кому це знадобився мій магічний дар і навіщо? А там, де була таємниця і щось цікаве, то від того мене геть не можна було відтягнути! Отож, я аж пищала, так хотіла дізнатися, навіщо це у королівському палаці знадобилася магічна дифірамбелька…