Іди в Баню: Г11 - Г15

Глава 11.

Мильний масаж

 «Мило змиває бруд, а увага змиває самотність.

Чистота — це коли тебе хтось помив».

— Дід Остап

Після пекельної спеки парної та березового побиття, мийна здавалася раєм.

Тут було тихо, волого і тепло. Кам’яні лави, нагріті за день піччю, віддавали м’яке, глибоке тепло, яке проникало в спини лежачих героїв. Вони лежали пластом, розкинувши руки і ноги, не в змозі навіть поворухнути пальцем.

Енергія була на нулі. Але це був той нуль, з якого починається життя.

Остап і Галя почали чаклувати.

Вони не дістали яскраві пластикові пляшки з гелями для душу «Морський бриз» чи «Тропічний манго». Ні. Галя підійшла до дерев’яного відра з теплою водою. В руках вона тримала полотняний мішечок, всередину якого поклала великий, чорний, схожий на шматок вугілля брусок.

Це було справжнє дігтярне мило.

Вона занурила мішечок у воду і почала ритмічно стискати його і збивати, наганяючи повітря.

Чвак-чвак-чвак.

З мішечка полізла піна.

Вона не була білосніжною і повітряною, як у рекламі шампунів. Вона була густою, щільною, маслянистою, трохи жовтуватою — кольору топленого молока. Вона росла на очах, як дріжджове тісто, заповнюючи відро, а потім почала перевалюватися через вінця, стікаючи на підлогу важкими пластівцями.

І тут до носів героїв долетів Запах.

Він був густим, різким і безкомпромісним. Це був запах березового дьогтю — суміш аромату багаття, старої шкіри, копченого м’яса і... аптеки.

Віола, яка лежала на крайній лаві, скривилася так, ніби їй під ніс сунули нашатир.

— Фу-у-у! — простогнала вона, відвертаючи голову до стіни. — Що це за сморід? Це ж мазь Вишневського! Ми що, в хірургії? Пахне лікарнею і гнійними ранами! Приберіть це!

Але Аркадій, який лежав поруч, раптом глибоко втягнув носом повітря. Його обличчя, розслаблене і розм’якле, змінилося.

— Ні... — тихо прохрипів він. — Це не лікарня.

Він знову вдихнув цей гіркий, димний аромат.

— Пахне... дитинством.

Перед його очима раптом спливла картинка: старе корито посеред хати, тепла вода з кухля і грубі руки баби Наді.

— Мене баба таким мила, — пробурмотів він, дивлячись у стелю вологими очима. — Коли я з велосипеда впав і коліна збив у кров. Вона мила, воно щипало, я ревів... А вона казала: «Терпи, козаче, отаманом будеш».

Він усміхнувся.

— Пахне турботою, Віоло. Тобі не зрозуміти. Це запах того, що все загоїться.

🌿🌿🌿

Галя підійшла до Аркадія.

Він лежав на спині, займаючи собою всю лавку. Зараз, без костюма, без краватки, без телефону, він виглядав величезним, білим і абсолютно беззахисним. Його живіт, який зазвичай був символом влади і статусу, тепер м’яко здіймався в такт диханню, як у великого немовляти.

Галя зачерпнула з відра повні жмені густої, жовтуватої піни.

Вона не кинула її, а дбайливо поклала йому на груди, на плечі, на шию. Піна була теплою і щільною, як збиті вершки. Вона миттєво огорнула його, ховаючи під собою і депутатську вагу, і депутатські гріхи.

Потім Галя взяла до рук мочалку.

Це була не китайська синтетична губка. Це було справжнє розпарене лико — пучок тонких, м’яких, волокнистих смужок кори молодої липи. Воно пахло лісом і медом.

Вона почала мити.

Рухи її були не механічними. Вони були круговими, м’якими, але впевненими. Так миють лише мами. Вона терла йому широкі груди, обходила ключиці, спускалася на руки.

— Ох... — видихнув Аркадій.

Він заплющив очі.

І в цей момент сталося дивне перетворення. Глибокі зморшки на його чолі, прорізані роками інтриг і боротьби за владу, раптом розгладилися. Кутики губ, вічно опущені в гримасі невдоволення, піднялися.

Жорсткий депутат зник. На лавці лежав Аркаша. Хлопчик, який просто втомився гратися у війну.

Його губи ворухнулися. Він сам не зрозумів, як це сталося. Мозок, розплавлений парою і заколисаний запахом дьогтю, відключив цензуру.

— Мам... — прошепотів він ледь чутно, не розплющуючи очей. — Ще за вухом... Там завжди брудно...

Він завмер.

Його свідомість на секунду прокинулася, і його пронизав холодний жах. Що він сказав? Кому? Цій бабі? Зараз вона засміється. Зараз розкаже всім, що депутат кличе маму...

Але Галя не засміялася.

Вона навіть не зупинила руку. Її обличчя залишалося спокійним і зосередженим, ніби вона почула найбуденнішу річ у світі.

— І за вухом помию, — тихо, заспокійливо промовила вона, намилюючи мочалку. — І шию помию, щоб чиста була. Повертайся на бік, синку. Давай.