Іди в Баню: Г2 - Г4

Глава 2.

Ковчег диваків

«Шлях до себе завжди починається з поганої дороги».

— Дід Остап

Навігатор механічно повідомив: «Ви прибули до проміжної точки».

Роман звернув на велику мережеву заправку під Полтавою. Це був останній форпост звичного світу. Тут ще ловив 4G, туалети пахли лимоном, а кавомашина вміла робити флет-вайт на мигдалевому молоці.

Він припаркував свій чорний «Лексус» у дальньому кутку стоянки, під ліхтарем. Вимкнув двигун. Тиша в салоні здалася оглушливою.

Роман вийшов на вулицю. Повітря тут було іншим — вологішим, важчим, з нотками прілого листя і бензину. Він потягнувся, розминаючи затерплу спину, і озирнувся в пошуках обіцяного трансферу.

В уяві малювався чорний «Мерседес Віто» з тонованими вікнами. Ну, або принаймні чистий «Рено Трафік». Адже в брошурі (якої не існувало, але яку він собі вигадав) слово «елітний» мало б означати комфорт.

Але на парковці не було жодного «Віто».

Там, біля колонки з підкачкою шин, стояв він.

Жовтий, пузатий, побитий життям і полтавськими дорогами автобус «Богдан». Його боки були вкриті шаром бруду, який нагадував геологічні відкладення мезозойської ери. На лобовому склі, під гумкою, стирчали монетки, а замість маршруту красувалася табличка «ЗАМОВЛЕННЯ», написана маркером на шматку картону з-під піци.

Біля відкритих передніх дверей стояв водій — похмурий дядько в кепці-восьмиклинці і шкіряній куртці, яка пам’ятала ще бандитські дев’яності. Він смачно затягувався цигаркою, випускаючи дим у сіре небо.

Роман кліпнув очима.

— Та ні, — пробурмотів він. — Це, мабуть, робочих на завод везуть.

Він дістав телефон, щоб перевірити координати, але жетон у кишені раптом коротко, відчутно нагрівся. «Туди», — підказало дерево.

Роман зітхнув. Він відкрив багажник «Лексуса», дістав свою дорожню сумку Louis Vuitton із фірмовою монограмою і рушив до жовтого монстра.

Дорога сумка в його руці на тлі заляпаного автобуса виглядала як інопланетний артефакт. Як діамант у свинарнику.

Він підійшов до водія. Той навіть не повернув голови, продовжуючи вивчати горизонт.

— Добрий день, — сказав Роман, намагаючись додати голосу владності. — Це трансфер на ретрит? У Лазню?

Водій повільно перевів погляд на Романа. Потім на його ідеальні туфлі. Потім на сумку за дві тисячі доларів. Знову на Романа.

Він сплюнув під колесо.

— Це трансфер на той світ, — хрипко відповів він. — Якщо дорожники ями не залатали.

Він кинув недопалок в урну і витер руки об штани.

— Сідай. Ти останній. Твої «колеги по нещастю» вже всередині.

Роман завмер. Йому раптом шалено захотілося розвернутися, сісти у свій теплий, безпечний джип і рвонути назад до Києва, до заторів і дедлайнів. Там було погано, але там було зрозуміло.

Він озирнувся на свою машину. Вона стояла блискуча, досконала, схожа на космічний корабель, який він змушений покинути на ворожій планеті.

— Ну, шо став як засватаний? — гаркнув водій, сідаючи за кермо. — Газ дорогий, час іде. Залазь!

Роман стиснув ручку сумки так, що побіліли пальці, і зробив крок на іржаву сходинку автобуса.

🌿🌿🌿

Всередині автобус пахнув пилом, соляркою і дешевим ароматизатором «Альпійська свіжість», який програв війну запаху старих сидінь ще у минулому столітті.

Роман ступив у салон, пригинаючи голову, щоб не зачепити поручень.

Пасажирів було троє. І кожен із них виглядав так, ніби втік із різножанрових фільмів, які випадково змонтували в одну стрічку.

На першому сидінні, розкинувши ноги так, що вони перекривали прохід, сидів чоловік-гора. На ньому тріщав по швах велюровий спортивний костюм із велетенським золотим логотипом Emporio Armani на грудях. Шию прикрашав ланцюг завтовшки з палець, а в руці він стискав напівз’їдений подвійний хот-дог із заправки. Гірчиця вже капала на логотип, але чоловіка це не хвилювало.

Він кричав у телефон, бризкаючи крихтами булки:

— Васєчка! Я не в зоні! Я в астралі! Поняв? В астралі! Усе, мене нема. Для прокурора я в комі, для дружини — на нараді! Рішай без мене!

Він різко скинув виклик. Потім хитро зиркнув на Романа, підморгнув йому олійним оком і... блискавичним рухом запхав телефон у шкарпетку під спортивні штани.

— Чисто, — задоволено буркнув він собі під ніс і відкусив половину сосиски одним махом.

Роман мовчки переступив через його кросівки (розмір сорок шостий, не менше) і рушив далі.

Біля вікна, на третьому ряду, сиділа дівчина. Вона була надто красивою для цього автобуса. Ідеальний макіяж, укладка «голлівудська хвиля», бежевий тренч. З її дизайнерського рюкзака стирчав штатив із кільцевою лампою, як антена зв’язку з космосом.

Дівчина тримала телефон перед собою і говорила з екраном неприродно високим, солодким голосом: