Іди в Баню: Пролог. Г1 Ліфт в пекло

Валерій Даниленко

Іди в баню

Хроніки переродження

Роман-антистрес

УДК 821.161.2 Д 18

Даниленко В. Іди в баню: Хроніки переродження. Полтава, 2024. 320 с.

У кожного буває момент, коли життя парить сильніше, ніж піч у бані. Робота — кипить, нерви — пригоріли, а душа — як стара мочалка.

Успішний маркетолог Роман отримує дивний дерев'яний жетон і замість елітного SPA потрапляє у старий зруб над Ворсклою. Тут немає Wi-Fi, зате є дід-фізик Остап, сувора баба Галя з кропив'яним віником і  депутат Аркадій, який вчиться зав'язувати шнурки без охорони.

Це історія про те, як змити з себе все зайве і згадати, хто ти є, коли на тобі немає костюма.

«Холод не ворог вогню. Він робить його справжнім».

ISBN 979-824-858-305-8

© Валерій Даниленко, 2026

ПРОЛОГ

КЛЮЧ ВІД ПАРИ

«Холод — це не коли надворі мінус.

Холод — це коли всередині нуль».

— Дід Остап

Київ того ранку нагадував величезну морозильну камеру, в якій хтось забув вимкнути світло, але викрутив ручку охолодження на максимум.

Листопад закінчувався не золотом, а брудом. Крижаний дощ сік обличчя перехожих, перетворюючи проспект Перемоги на ковзанку для втомлених душ. Люди бігли до метро, втягнувши шиї в коміри, схожі на наляканих пінгвінів, що запізнилися на останню крижину.

Роман не біг. Він стояв. І це було найгірше.

Його чорний позашляховик застряг у заторі, який не рухався вже сорок хвилин. «Тягнучка» червоною змією розтягнулася від цирку до самого Святошина. Двигун ледь чутно мурчав, клімат-контроль стабільно тримав «+22», шкіряне крісло обіймало спину з ортопедичною точністю, але Романа тіпало.

Він глянув на годинник. Швейцарський механізм байдуже відраховував секунди його краху.

— Ще десять хвилин, — прошепотів Роман, вчепившись у кермо так, що побіліли кісточки пальців. — Якщо я не встигну, вони підпишуть без мене.

Сьогодні він мав звільнити половину відділу. Людей, з якими пив каву, святкував дні народження і будував плани. Це називалося красивим словом «оптимізація». Але на смак воно було як іржа.

У грудях знову заворушилася знайома важкість. Панічна атака підкрадалася м’яко, як кіт, щоб потім встромити кігті прямо в легені. Повітря в салоні раптом стало густим і липким.

Роман різко відстебнув пасок безпеки.

— До біса, — видихнув він.

Він схопив портфель, грюкнув дверима машини, залишаючи її просто в середньому ряду, і пірнув у сірий натовп. До бізнес-центру залишалося два квартали. Він дійде. Він мусить.

Вітер одразу ж хльоснув мокрим снігом по ідеальній укладці, миттєво перетворюючи успішного топ-менеджера на мокрого горобця. Туфлі на тонкій підошві заковзали по льоду.

Роман пірнув у підземний перехід, рятуючись від вітру. Тут пахло мокрою вовною, дешевою кавою і безнадією. Він на ходу дістав телефон, щоб набрати секретарку, коли хтось чіпко схопив його за лікоть.

— Не туди біжиш, чоловіче.

Роман смикнувся, ледь не впустивши смартфон. Перед ним стояв дід.

Дивний дід. У старому кожусі, який бачив ще глибокий «совок», і в кумедній в’язаній шапці, насунутій на самі очі. Але очі були молоді. Незвично ясні, пронизливо-сині, як вода в ополонці в сонячний день.

— Грошей немає! — гаркнув Роман, намагаючись вирвати рукав. — І часу немає! Пусти!

— Часу ні в кого немає, — спокійно погодився дід. Його голос звучав дивно: не перекрикуючи шум переходу, а ніби проходячи крізь нього. — Час вигадали, щоб продавати годинники, синку. А тобі треба не час. Тобі треба тепло.

— Дід, ти п’яний? Відчепися!

Роман зробив крок назад, але старий усміхнувся в сиву бороду — не зло, а якось по-змовницьки — і швидко вклав щось у долоню Романа.

— Тримай. Це твій запис. На сьогодні.

— Куди? До психіатра?

— Туди, де тебе чекають справжнім. Де ти — не «функція», а людина.

Дід відпустив його руку і ступив назад, у потік людей.

— Ей! — крикнув Роман.